Я огляділася. Двір, по якому сенбернариха, облизавши Ленку, стала весело нарізувати кругалі, вельми доглянутий і акуратний; на середині – велика кругла клумба квітніє пишними ружами; розложисто червоніє рай-дерево біля цеглового муру огорожі, трохи далій – блакитні ялини разом з жасмином та бузом; побіч – цілий комплекс спортивних тренажерів під навісом. Сам Петро Федорович вийшов до нас із відчиненого гаража на дві машини в робочому комбінезоні, витираючи руки шматкою. Він нічим не нагадував тих баптистських проповідників, яких я бачила в новітніх міських церквах або по телевізору; усмішка його подалася щирою, й обличчя не таке аж занадто доглянуте, й волосся трохи скудлачене, в інтонаціях, коли заговорив, нисе не чулося відтінку фальшу. На Петра Федоровича він не тягнув – просто Петро, як він і представився, коли Ленка нас знайомила; молодий мужик, спокійний, без понтів. Правда, почувши, що Ленка хотіла б розпитати дещо про Оксанку, Петро перестав посміхатися. Він запросив нас у хату, запропонувавши розміститися у прохолодній, із спущеними жалюзі вітальні та трошки почекати. Вітальня також нічим не нагадувала, що її хазяїн «служка культу»: білі стіни, білений полап40 з темними дерев’яними бельками41, темно-вишневі шкіряні крісла, скляний столик – сучасний, модний інтер’єр… За дві хвилини Петро з’явився в кімнаті, перевдягнутий в чисту білу сорочку та темні ногавиці хіпстерського узького крою і сів у крісло біля нас.

– Про Оксану Петрівну хотіли віте поговорити?

– Да. Ты ведь знаешь, что она… погибла?

Петро кивнув.

– Так вот хотели спросить кое-что… Видишь ли, – почала Ленка, – Золота Мова что-то плела, что ты можеш отказаться ее хоронить… Это так?

– Ні. Я її поховаю по нашому обряді, – твердо сказав Петро Федорович. – Я в цьому не відмовлю. Я не суддя їй, Бог буде її судити.

– Ты так говоришь, – зауважила Олена, – словно и вправду знаешь за ней какую-то провинность…

– Не знаю, чи то провина, чи то гріх… Але поховати – поховаю. Вина є й за мною: я старався попередити її, але, мусить, був не дуже переконливим… Не зміг втримати. От й скінчилося все так… Але я старався попередити, спробував запобігти…

– Запобигты – это предотвратить? – уточнила Лена. Петро (він місцевий уродженець; і сам говорить по-нашому, і збори молитовні, я відала, так веде) кивнув головою. – Предотвратить что?

– Вбивство Оксани Петрівни.

– Ви натякаєте, що Віте відаєте причини її вбивства? Вони для вас не тайна? – сказати, що я була шокована цими його словами – то ніц не сказати.

– Певною мірою – так, не тайна.

Ми приголомшено дивилися на пресвітера, чекаючи подальшої розповіді, і він, після невеличкої паузи, став розповідати.

…В селі втримати щось в тайні не просто непросто, а просто неможливо. Домів небагато, людей немніжко, а відлеглості великі, а простір прозорий – завжди хтось побачить, як ти перебігаєш поле, переходиш кладку, завертаєш з дороги до лісу… Одного разу ото недавно, наприкінці весни, вечором, у час, коли туман лягає на долину, – розповідав Петро, – він вертався машиною з Довгенького Поля, що за Казною, куди їздив зирнути господарським оком на свій лан. А, ви ж не відаєте, – пояснив він, – Казна – то тамтой ліс на краї села, а Довгеньке Поле – то невеличке поле, дуже добра земля, на якому цей рік страчуки отримали сотки під картоплю. Так ось, під вечір Петро вирішив з’їздити глянути на свій лан. Ґрунтова дорога до Довгенького Поля пролягає через мілку, але широку річечку; дно тут тверде, піщане, тому зазвичай навіть легкові машини її легко форсують. Коли їхав туди – так і було, переїхав без проблем, хоча вода стояла досить високо, але як їхав назад, йому це не вдалося: вода трохи залила свічки. На беріг вибрався, але тут мазда чибирхнула носом і заглухла. Ніц не зробиш, Петро мусив чекати, поки що машина трохи не підсохне та не заведеться знову. Він не засмутився цьому, а навпаки, якоюсь мірою навіть зрадів можливості спокійно погуляти коло річки: чиста вода тихенько журчала на камінчиках, надходив спокійний, ясний вечір, пташки голосно та хороше славили його, і сам Петро, повними грудьми вдихнувши свіже повітря, що пахло пахучими травами, у думках уславив Бога – він часто так робив. Коли не враховувати хору птаства, було вельми тихо. Самий вітер, здавалося, втомився і приліг під пишними рокитовими корчами на березі; ні повіву не колихало зеленого гуляччя. Петро проходжувався берегом, вслухуючись у пташині голоси. Розібрав: ось зяблик, деряба, мухоловиця мала та, здається, сіра, вільшанка; на пречудовому цьому тлі – кришталеве горло зозулі, упевнений в собі вуткач