– Доведеться їй вертатися назад багажем!

Алісі не було видно, хто сидів за Жуком, вона тільки почула хрипкий голос:

– Нехай пересяде на інший…

Тут голос закашлявся й замовк.

«З голосу ніби охриплий кінь», – подумала Аліса.

І враз тонісінький-претонісінький голосочок пропищав у неї над самим вухом:

– Маєш слушну нагоду скаламбурити, скажімо: «Де хрип – там грип…»

Інший, напрочуд лагідний голос озвався з глибини вагона:

– На ній треба написати: «Обережно, дівчинка».

До цих голосів долучилися нові («Як багато тут пасажирів!» – подумала Аліса):

– Її треба відіслати поштою… і краще з головпошти, поки вона – з головою…

– Ні, треба телеграмою, в телеграфному стилі…

– Хай сама тягне цей самотяг…

І так далі.

Але білопапірний добродій нахилився вперед і шепнув їй на вухо:

– Не слухай їх, дитино! Краще купляй на кожній зупинці зворотній квиток.

– Ще чого бракувало! – спалахнула Аліса. – Я взагалі не просилася в цю подорож! Я щойно з лісу! І мені хочеться вернутися назад!

– З цього теж вийшов би ловкенький дотеп, – пропищав тонісінький голосочок біля самого її вуха. – щось на зразок: «Раз вліз в ліс, то й сиди собі там пеньочком».

– Не будьте таким докучайлом! – сказала Аліса, роззираючись, бо не могла збагнути, звідки лунає той голосок. – Якщо вам так припекло каламбурити, то робіть це без мене!

Голосочок тільки глибоко зітхнув, – мабуть, він належав якомусь безталанникові.

– Годилося б мовити йому кілька співчутливих слів, – подумала Аліса. – Аби ж тільки воно зітхало по-людському…

Але зітхання було таке кволе, що Аліса не почула б його взагалі, якби їй не зітхнули над самісіньким вухом. Від цього у вусі так залоскотало, що вона й думати забула про безталання нещасної крихітки.

– Я знаю: ти – друг, – знову задзумів голосочок. – Любий і давній друг. І ти не скривдиш мене, дарма що я комаха…

– Яка саме? – трохи занепокоїлася Аліса.

Насправді Алісу цікавило одне: чи не може та комаха часом її уджигнути, але то, певно, було б не надто чемне запитання.

– Невже ти не здо… – почав голосочок, але тут його заглушив пронизливий свист паротяга. Аліса і решта всі у паніці посхоплювалися на ноги.

Кінь, що вистромив був голову з вікна, спокійно втягнув її назад і пояснив:

– Це струмок! Зараз будемо перестрибувати!

Усі ніби заспокоїлись, лише Алісі на саму думку про стрибучі потяги стало якось мулько на душі.

– А втім, я зразу опинюся на Четвертій Клітинці, – потішила себе вона.

Тієї ж миті вагон сторчма здійнявся в повітря[7]. З переляку Аліса вчепилася в те, що трапилося їй під руку. То була Цапова борода.

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

Але борода наче здиміла, щойно Аліса до неї діткнулася. Аліса чомусь опинилася під деревом, а Комар (ось хто до неї щойно озивався!) колихався тепер на гілці якраз у неї над головою і обмахував її своїми крильми.

Комар, звичайно ж, був велетенський («десь із курча завбільшки», – прикинула Аліса), однак зовсім не страшний після того, як вони стільки пробалакали.

Конец ознакомительного фрагмента.