Зате Аліса добре затямила, що вона – Пішак і що незабаром її хід.
Розділ третій. Задзеркальні комахи
Спершу, звичайно, належало оглянути місцевість, де вона мала ходити.
– Зовсім, як на уроці географії, – подумала Аліса, спинаючись навшпиньки, щоб побачити якнайдалі. – Головні ріки? Нема жодної. Видатні гори? Хіба ця, що я на ній стою, але навряд чи вона має назву. Головні міста… Ой, а що то за створіння ген-ген аж отам збирають мед? Ба ні, то не бджоли – хіба їх побачиш з такої далечі?..
Якусь часину Аліса стояла мовчки, пильнуючи за одним із тих створінь, що метушилися поміж квітів, запускаючи в них свій хоботок.
«Достоту, як бджола», – подумала Аліса.
Але те створіння аж ніяк не могло бути звичайною бджолою; і це й справді була не бджола, а слон, як вона невдовзі збагнула. Від такого відкриття Алісі аж дух перехопило.
– Яи ж велетенські там мусять рости квіти' – подумала Аліса. – Такі собі безверхі будинки на палях замість стеблин!.. А скільки ж то меду можна з них набрати!.. Мабуть, я збіжу донизу…
– Ні, ще не тепер, – сказала вона, стримавши негайне бажання бігти. – Перш ніж туди йти, треба запастися гарненькою замашною гілкою – відмахуватись від слонів… Ото буде потіха, коли мене запитають удома, як мандрівка, а я відповім: «О, мандрівка була хоч куди, тільки – тут вона за своїм звичаєм ледь скинула головою, – тільки… стояла страшенна спека, і не було спасу від слонів!»
– Спущусь-но я з іншого боку, – сказала вона трохи перегодом. – А до слонів завітаю пізніше. Тим більше, що мені так і кортить потрапити на Третю клітинку!
Здобувшись на таке виправдання, Аліса збігла з пагорба і перескочила перший із шести струмків[6]
– Квиточки, будь ласка! – загукав Контролер, просуваючи у вікно голову.
Усі відразу попростягували свої квитки. Квитки були хіба лиш трохи менші за самих пасажирів, і, здавалося, заступили увесь вагон.
– А ти що? – сказав Контролер, сердито глипнувши на Алісу. – Твій квиток, дитино!
І безліч голосів хором («Наче в пісні», – подумалось Алісі) закричали:
– Не затримуй його, дитино! Знаєш, скільки коштує його час? Тисяча фунтів – одна хвилина!
– Боюсь, я без квитка, – злякано мовила Аліса. – Там, де я була, не було залізничної каси…
І знову гримнув хор голосів:
– Там, де вона була, не знайшлося місця для залізничної каси. Знаєш, скільки коштує там земля? Тисяча фунтів – дюйм!
– Не викручуйся! – зауважив Контролер. – Можна було купити в машиніста.
І ще раз зазвучав хор голосів:
– Машиніст – це той, хто веде паротяг. Знаєш, скільки коштує його дим? Тисяча фунтів – клубочок!
«Краще мені сидіти тихо!» – подумала Аліса.
Цього разу голосів не було, бо й вона мовчала. Однак, на превеликий подив, усі пасажири хором подумали (сподіваюсь, ти уявляєш, що означає думати хором, бо я, зізнатися, аж ніяк):
«Краще тобі сидіти тихо. Знаєш, скільки коштує розмова? Тисяча фунтів – слово!»
– Сьогодні мені ця тисяча фунтів буде снитися цілу ніч! – подумала Аліса.
А Контролер тим часом уважно її розглядав – спершу в телескоп, далі в мікроскоп, а тоді в театральний бінокль. Нарешті він сказав: «Ти їдеш не туди!», зачинив вікно і подався геть.
– Авжеж, така мала дитина, – озвався пан, що сидів навпроти (зодягнутий у білий папір), – мусить знати, куди вона їде, хоч би навіть не знала й свого імені!
А Цап, – він сидів поруч із паном у білому, – заплющився й гучно промовив:
– Вона мусить знати дорогу до залізничної каси, хоч би й не вміла читати!
Ще далі, за Цапом, сидів Жук (та й чудернацькі ж пасажири зібралися у вагоні!), а що тут, здається, було заведено говорити всім по черзі, то Жук підпрягся й собі: