Більшість військової еліти Хазарії загинула чи потрапила в полон. Спектр оцінок політичних наслідків дуже широкий – від вкрай позитивних для Русі (відкриття торговельних шляхів і навіть порятунок населення Русі від іудаїзації) до негативних (знищення «хазарського бар’єру» на шляху кочових орд у причорноморські степи). Обидві крайні позиції дуже сумнівні. Цікаво, що попри військовий розгром Хазарія в урізаному та ослабленому варіанті проіснувала ще як мінімум двадцять років. Русь здобула Саркел (Білу Вежу) та Тьмутаракань.

Деякі відголоски воєн з Хазарією є в билинах (згадки про Михайла Козарина, Жидовина). У літературі та мистецтві цей епізод воєн Святослава відображений не надто помітно (на відміну від битв із печенігами та Візантією). Нині пам’ять про хазарський похід Святослава найбільш поширена серед українських та російських прихильників правого руху – від палких християн до неоязичників. Саме як переможець Хазарії Святослав фігурує на пам’ятниках у Києві та Бєлгороді.

988 р., місто Київ (згодом інші великі міста Русі), за 1-м Псковським літописом – 1 серпня, існують також інші датування події: 989, 990 і навіть 991 рр.

Великий князь Володимир Святославич (бл. 960–1015; християнське ім’я Василь, з 970 р. новгородський князь, з 978 р. київський, об’єднувач Русі, вів успішні війни зі східнослов’янськими племенами, Польщею, ятвягами, печенігами, Візантією, Волзькою Булгарією, побудував чи відновив систему укріплень під Києвом Змієві вали, започаткував на Русі масштабне кам’яне будівництво, карбування власної монети тощо, десь у XI–XIV ст. визнаний святим рівноапостольним); Добриня (?–?; старший дружинник, полководець, вихователь і дядько Володимира по матері, ініціатор походу на Полоцьк, згідно з деякими літописними версіями, хрестив Новгород, прототип билинного богатиря Добрині Микитича); імператор Візантії Василь Болгаробойця (958–1025; імператор у 976–1025 рр., вів запеклі й загалом успішні війни з Болгарією, яку приєднав до Візантії, завоював частину Грузії та Вірменії, придушив повстання Варди Фоки та Варди Скліра, не залишив нащадків, що призвело до занепаду Македонської династії); Анастас Корсунянин (? – після 1018; грек, ймовірно, духовна особа, зрадив Херсонес, став наближеним князя Володимира, можливо – першим єпископом Русі, брав у часть у хрещенні киян і новгородців, будівництві Десятинної церкви, запровадженні православної ієрархії, яку, ймовірно, якийсь час очолював; можливо, після смерті Володимира і початку усобиці виїхав з Києва, приєднавшись до польського короля Болеслава Хороброго); митрополит Михайло (?–?; можливо, грек або сирієць, за церковною традицією вважається, що в 988–991 рр. саме він був першим митрополитом Русі).

Якщо не брати до уваги легенди про відвідування Русі апостолом Андрієм та діяльність засланого до Херсонеса папи Климента, перші спроби християнізації Русі датують IX ст., коли після походу Аскольда на Константинополь, ймовірно, було прислано на Русь першого єпископа, а князь разом зі своїми наближеними прийняв християнство. Наступну історію Христової віри на Русі нерідко розглядають як серію спроб християнізації й численних «язичницьких реакцій». Християнами історики вважають Аскольда, Ольгу, Ярополка Святославича, язичниками – Олега, Ігоря, Святослава, часто сперечаючись щодо того, чи існувало жорстке релігійне протистояння на Русі до Володимира і яких форм (релігійні гоніння, нищення храмів і вірних) воно набувало. Відомо одне: до часів Володимира Русь залишалася загалом язичницькою країною, де сполучалися політеїстичні культи слов’янського, скандинавського та фіно-угорського пантеонів, мешкало чимало християн, іудеїв, мусульман. Відома з літописів спроба «бастарда» Володимира зміцнити свою княжу владу, провівши релігійну реформу і створивши «державний пантеон» з 6 богів, зазнала невдачі через принципову неможливість зведення язичницьких культів різних племен до одного знаменника адміністративним шляхом. У результаті перед князем постав так званий «вибір віри» (літописне оповідання про нього підтверджується даними мусульманських хроністів про посольство Володимира до Хорезму, нібито послане з метою прийняття ісламу). Економічні інтереси Русі та прозелітична активність християнських місіонерів Сходу і Заходу підштовхнули князя до вибору на користь християнства, на той момент усе ще організаційно єдиного, незважаючи на різницю в східному і західному обряді. Після тривалих переговорів із Візантією з метою силового тиску 988 р. (варіант – 989 р.) князь пішов на Херсонес, і після кількох місяців облоги за допомогою місцевих перекинчиків захопив місто, яке запропонував повернути імператору Візантії Василю II в обмін на династійний шлюб із сестрою імператора Анною і прийняття хрещення (варіантів «херсонеської історії» кілька, аж до придушення Володимиром виступу херсонітів, тоді князь діяв в інтересах Візантії). Сам князь розпочав процедуру свого хрещення, ймовірно, ще до походу в Києві, остаточно ж воно було здійснене в Херсонесі. Повернувшись із трофеями, священиками і новою дружиною до Києва, Володимир почав християнізацію своїх підданих.