За В. Сергійчуком («іменем Війська Запорізького»):

«20 лютого 1649 р. в Переяславі «на Шевській вулиці, перед резиденцією Богдана Хмельницького, відбулася церемонія передачі від нового короля (щойно обраного, Яна-Казимира. – В. Ч.) гетьманської булави і червоної корогви з білим орлом. Хмельницький, вбраний у парчеву червону соболину шубу, стояв під бунчуком у колі полковників та іншої старшини».

І вчорашній переможець поляків приймає з рук їхнього короля гетьманську булаву, що раніше йому вручили на Микитинській Січі козаки, вірнопіддано дякує його мосці крулю найяснішому і гордо випростовується з виглядом переможця: знай наших! Король (сам король!) вручив йому булаву, й отже, визнав його за гетьмана. Нарешті – НАРЕШТІ! – він тепер рівний гоноровій польській шляхті! А разом із гетьманською булавою його мосць найясніший круль – вчора розбитий українськими козаками – передав Хмельницькому все Чигиринське староство – гніздо клятого, але вже збіглого підстарости Чаплинського, най за ним і слід западеться! І Чигирин звідтоді стає столицею всієї України, що її визнав сам король! І що з того, що вийшла казуїстика: прийнявши булаву з рук польського короля, Хмельницький де-юре і де-факто анулював усі здобутки й перемоги народно-визвольної армії, всього українського народу у боротьбі проти польської корони!

Переможець попрохав ласки у переможених, отримав її та став підданим розбитого ним короля! Відтепер уже подальша збройна боротьба проти польської корони і польського короля не мала аніякого юридичного підґрунтя. Але це – дріб’язок. Головне, що пан Хмельницький законно отримав з рук глави держави гетьманську булаву і став нарівні з усією шляхтою.

Щоправда, мине трохи часу і поляки зрадять його – навіть із булавою їхнього короля, оголосять його, як і перше, холопом і схизматом, але то вже інша річ.

А тоді, в Переяславі – дався йому цей Переяслав, де він присягатиме, крім короля, ще й московському цареві! – гетьмана нарешті було потішено. І його заповітна мрія збулася: з рук короля він отримав булаву й визнання його рівним шляхті. Згодом, як поляки його зрадять і почнуть, зібравшись із силами, доки він тішитиметься булавою, його бити й захоплювати Україну, він забагне отримати з рук московського царя щось подібне і в 1654 р. підписуватиметься, запобігаючи перед царем – він, глава окремої держави: «Гетьман Війська твоєї царської величності Запорізького з усім Військом Запорізьким до лиця землі твоєї царської величності чолом б’ючи».

Гм-гм…

Але, попри те, що він бив чолом так низько – до лиця землі, певно ж, і кректав, гнучись так низько, – попри те, отримав від московського царя…

Отримав звичайний пшик – Україна стане згодом Малоросією, однією з провінцій імперії, а сам гетьман, глава незалежної держави, що її вибороли козаки кров’ю своєю, стане лише одним із холопів царя московського… Як кажуть, по заслугах і шана.

«Будьмо ж чесними перед собою й історією, – закликає письменник-історик Богдан Сушинський, – і, за всієї нашої поваги до заслуг Хмельницького-воїна, скажемо собі те, що треба сказати.

Трагічний приклад Хмельницького-гетьмана ще раз переконує світ, що ні могутня армія, ні воля народу до незалежності, ні сприятлива ситуація на міжнародній арені нездатні самі собою забезпечити непідлеглість народові і процвітання державі, якщо на чолі її опиняється людина, яка, хоч і сягнула вершин влади, але так і не змогла викоренити з себе інстинкту придворного служки, інстинкту лакея і чиношанувальника, який лишень біля ніг повелителя почуває себе комфортно і впевнено. І байдуже якого: польського, московського – аби повелитель».