А серце його, як зайнялося болем, наче огнем пекучим, за Тимошем, так і не вгамовувалося.

«Мабуть, така моя доля, – приречено казав сам собі. – А долю свою навіть на коні, навіть такому могутньому, як у інього, не обскачеш…»

…Або в калюжі утопивсь,

В багні свинячім.

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! Та не дуже…

Якби ти на світ не родивсь,

Або в колисці ще упивсь…

То не купав би я в калюжі

Тебе, преславного. Амінь.

Т. Г. Шевченко

І привів Богдан Хмельницький в дім третю і останню свою жону – удову соратника Богдана Хмельницького Ганну Золотаренко. Ганна була на двадцять років молодшою за гетьмана і не по літах розумною та владною. Вона щиро покохала гетьмана і принесла в його дім і любов, і щастя, і достаток. Зуміла завоювати повагу козацьких старшин, вміла підтримувати бесіду з іноземними гостями, і ті дивувалися розумові, такту й освіченості пані гетьманші.

Ганна була сестрою ніжинських полковників Івана та Василя Золотаренків. Очевидно тому була крутої вдачі, владної, полюбляла верховодити і наказувати, тож нічим не відрізнялася від своїх братів-полковників. Замужем була за козацьким полковником Пилипом (у народі прозивали її Пилипихою). Богдан вінчався з нею в Корсуні на початку серпня 1651 р. Житиме з нею гетьман у добрій злагоді та нарешті відпочине після рейваху з попередньою жоною. Тож постарався її пошвидше забути і ніколи не цікавився, де зрадливицю було поховано. А ось із Ганною Золотаренко Богдан був по-справжньому щасливий і тільки дякував Господу, що Він послав йому таку жону, як Ганна. Дітей з нею не мав (вік уже був не той), але Ганна доглядала його як велику, трохи вередливу, але загалом добру дитину. Вона впорядкувала запущений Суботів, навела в ньому зразковий лад, і гетьман не впізнавав свого хутора. Біля будинку Ганна наказала посадити сад із квітниками, алеями та білими бесідками-альтанками, де стомлений Богдан полюбляв відпочивати від трудів праведних. Часто з дружиною. Задумавшись, брав її руки в свої, так сидів і чи то про щось кріпко думав, чи то мріяв, поблажлива і якась щасливо-химерна посмішка блукала під вусами в нього на губах.

І коли б то закоханий гетьман знав веселу пісеньку «Чи є в світі молодиця?» про Ганнусю-Ґандзю (а його Ганнуся була такою ж, як і пісенна її тезка), то неодмінно співав би (голос мав пречудовий):

Іноді задумливо озивався:

– Ганно… Ганнусенько… Ґандзюнечко моя…

– Що, мій любий? – ласкаво озивалася дружина.

– Нічого, Ганнусю. Просто мені захотілося вимовити твоє ім’я – мабуть, від щастя. Вочевидь, сама доля, забравши на той світ твого першого чоловіка, віддала тебе мені. Ось тільки не хочу раніше тебе помирати. Коли б разом… Чи ще краще – завжди, завжди з тобою бути.

А дружина старалася. Після саду для розваги гостей завела оркестр та, буцімто, навіть звіринець. (Може, це й перебільшення – звіринець, але якихось кумедних тваринок вона тримала – і для розваги гостей, і для себе. Тварин, чи як нині ми кажемо, чотириногих друзів, вона любила та берегла.)

Гостей шанувала й охоче їх приймала, тож у гетьманському маєтку в Суботові гості не переводилися. Кухарі – як тоді казали, скусні – старалися, і гостей завжди чекали вишукані страви. А замість банальної – пхе! – горілки гетьманша завжди частувала гостей дорогими вишуканими винами у срібних кубках.