Як справжній «лицар», запоріжець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю».

За козацьку «чесну зброю» – та й козак він урешті-решт! – і вирішив узятися, втративши надію знайти у Варшаві правду, й чигиринський сотник, адже справедливість, як він переконався, можна було відстояти лише із шаблею в руці.

Але для цього треба було дістатися вільного козацького краю, Січі Війська Запорізького низового, аби разом з низовим товариством вибороти свої права і гідність свою у чесному герці відстояти…

У ті часи правда була лише на пониззі Дніпра, на Січі в козаків.

Козак – слово тюркського походження і означає «вільна людина».

Навіть сьогодні бути вільним – навіть за демократії – ой не просто, а тоді, а в ті часи…

Посол німецького імператора С. Герберштейн, на початку XVI ст. відвідавши Польщу, яка окупувала тоді Україну та Литву, писав:

«Селяни тут… перебувають у такому жорстокому рабстві, що коли кого з них, буває, засудять на смерть, то він за наказом пана сам себе повинен убити. А як відмовиться це зробити, то його тяжко виб’ють… і все одно повісять…»

Відважні і нескоримі рятувалися втечею на Січ, на Низ Дніпра, щоб там бути вільним і жити з правдою. Втікали туди, де, казали, як байрак – там і козак. І козацькому роду нема переводу.

Кріпаки втікали від своїх панів поодинці й гуртами. І навіть селами, з родинами, худобою та іншим майном переселялися в дикі краї, де тоді не було панів. Січ була прихистком для всіх, кого гнобили і хто не мирився з гнітом соціальним і національним, хто і багнув, і боровся за волю, і, врешті-решт, її здобував. На Січі приймали всіх, незважаючи на расу, національність чи соціальне походження. Там було козацьке товариство, січове братерство, і кожен, хто ставав козаком-воїном, вже іменувався гордо: «Товариш Війська Запорізького». Козацтво переділялося на полки по 500 – 1000, а згодом і більше вояків на чолі з полковником. Полки, своєю чергою, складались із сотень на чолі з сотниками.

Українське козацтво очолював гетьман, а Запорізьке, січове – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом із військовим писарем, суддею та обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорізької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка збиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, ухвалювала рішення про походи, ділила землі та угіддя між куренями тощо… І все по козацькому закону, по правді-справедливості… Ось тільки втекти від пана й дістатися до Січі було не просто.

А вже за Дніпровими порогами і починався той край, що згодом буде називатися Запоріжжям. Там Дніпро, нарешті пробившись крізь кам’яні страховиська – пороги й забори, розливався розлогою низиною, що тяглася далі й далі, аж до самого моря Чорного, колись званого Руським.

Там було – на плесі могутньої ріки – царство островів, великих і малих. За останнім порогом була й Хортиця – Велика й Мала. Там, за порогами, у Дніпро впадають багато річок, там починається князівство плавнів – непрохідні багнисті простори, зарослі очеретом і чагарником, край дикий та безлюдний. То вже були джунглі, як звуться на міжнародній мові – чи сленгу – густі, тяжкопрохідні, заболочені тропічні й субтропічні ліси.

У степу було безліч балок, зарослих травою й чагарником, та байраків – «Де байрак, там і козак», – вкритих лісом. А по берегах річок росли дикі яблуні, груші, вишні, сливи, траплявся й виноград. А ще – дуби, клени, в’язи.