– Будь ласка, за мною, – каже він, виходячи з-за стійки. Ми йдемо в дальній, майже непомітний куток аеропорту. За білими як і стіна дверима заховалась невелика кімнатка, обставлена рядами світлих дерев’яних стільців, які наче мігрують разом зі мною прямо з класу російської мови. Клас я особливо ніколи не любив, як і персону, що його вела – а як любити людину, з чийого рота постійно лунає прямо протилежне всьому, що коли-небудь знав і вірив. Особливо, коли ти цього не просиш і до освітньої функції в твоєму житті відношення має суто нульове, якщо не відʼємне. Хоча щось я таки дізнався: кількість прочитаних книг не обовʼязково зробить тебе людиною розумною. Навіть адекватною не зробить.

Але світлі деревʼяні стільці, столи та інше начиння  мені все ж таки подобалось, цього не відняти. Все ж краще масивних зелених виродків, за якими мучились ще вивчаючи «велику справу Леніна» і, можливо, будуть мучитись вивчаючи російсько-українську війну.

Чотири рівні ряди стільців, скляна стінка і троє офіцерів, що сидять за високою стійкою, відділяли нас від світу американської мрії. Оглянувшись, я помітив ще трьох нещасних: жінка, що тихо плакала, та два чоловіки. Кожен з них зайняв своє місце в кутках кімнати.

Людина по той бік скляного кордону поманила мене рукою.

– Ваша ціль прибуття?

– Робота на кораблі, сер, – відповів я,  –  на круїзному лайнері.

– Почекайте, – клацання  кнопок механічного телефону відбивалася від скляної перепони з подвійною силою. Голосніше з кожним натиском. Від підніс слухавку до вуха: – Good afternoon.… yes, it’s me … yes … hmm. І поклав трубку. – Ви можете йти.

Я забрав документи, подякував і оглянувся на сидячих в кімнаті людей. Ті так і сиділи, не рухаючись, наче воскові статуї. Тільки жінка перестала плакати.

Я видихнув. Нарешті. Все-таки досягнув Сполучених Штатів.

Шкода тільки багаж, як виявилось, мого подвигу не повторив. Пройшовши кілька нескінченних черг, спілкуючись з аеропортовими працівниками, які жили у своєму власному світі, я починав сумніватись у доцільності будь-яких перельотів. Краще вже сидіти не місці і не висовуватись, аби тільки не довелося розмовляти з цими людьми.

Заповнивши невеличкий бланк із сотнею пунктів, нарешті подав заяву на повернення втраченого. Втрачати мені не звикати. Шкода тільки, що повертати поки не доводилось. Пощастило хоч, що документи та гроші завжди при собі.

– На жаль, сьогодні ми не маємо автобуса, – недоречно радісним та надміру любʼязним тоном повідомляє голос по той бік дзвінка. Я стою біля виходу з аеропорта Кеннеді і зі всіх сил намагаюсь не познайомити співрозмовника з найкращими екземплярами нецензурного лексичного багатства словʼянських мов, перекладеними англійською. Хочеться розвернутись і зникнути в цьому безкінечному натовпі подорожуючих.  – Вам доведеться замовити таксі. Це не так вже й дорого: доларів сімдесят. Тільки поспішіть, будь-ласка, корабель відпливає через півтори години.

Розсудливо обмежившись лише одним «ок», я вимкнув телефон і сів на залізний стілець при вході до аеропорту. Він так само холодив спину, як і той, у Софії. Скільки ж часу вже минуло з того моменту? Два дні? Три? Здається, не менше тижня. Чим більше подій проживаю, тим довшим здається період. Незалежно від того, як швидко все пролітає. Такий от парадокс.

Перевірив залишки моїх пожитків, що вдалося зберегти після нерівної боротьби з британськими авіалініями. Пара шкарпеток, шорти і документи. Зненацька майнула думка, що це взагалі ВСІ мої речі. Повертатися  все одно немає куди, а все, що купив за період вимушеного вигнання із власної країни було в тій валізі.