Ось таке місце з такими людьми несе для мене майже магічну силу ностальгії. Все-таки в Доброславі  набрався здатності бачити цінність у звичайних речах з незвичайною історією. Якщо не для світу, то для самого себе.

Іронічно – в дитинстві найбільше хотів звідти вибратися, а ось тепер… Памʼятаєш балку, де ми катались на санчатах? У спогадах вона чомусь набагато більше, ніж коли я туди приїжджаю. І скільки би в університетські роки я не повертався в ті місця, скільки би не переконувався в зворотньому, все ще  пам’ятаю, як діти з тієї сторони поселення каталися на нових ельфаторах на балці, висотою трохи не з Говерлу.

Дівчинка років десяти, з прокуреним голосом тридцятип’ятирічної, залазить усередину і закриває кришку.

– Ви точно триматимете бак? – сміючись, питає. Її голос лунає глухо і загадково, наче перекручений сигнал з верхніх шарів ноосфери.

– Точно, – в один голос відповідаємо ми і запускаємо альфатор з космонавткою всередині у далекий політ. Звичайно, ніхто його не тримає. Альфатор крутить, трясе, один раз навіть перевернуло.

«Ну як завжди ви брешете, уроди!» – вилазячи з пом’ятого бака, кричить дівчинка і знову штовхає його на гору. І все починається з початку.  А я дивлюсь на це, задихаюсь від  сміху і думаю, як ми взагалі доживемо до дорослих років з таким дитинством?

Гарний спогад. Багато речей у спогадах гарні, особливо коли не можеш до них повернутись.

Отямившись, я подався вперед, протискуючись поміж пасажирів, як ковзаюча по вікну крапля дощу. З кожним кроком усе більше дивуюсь, наскільки звичним для мене стало подібне життя. З кожним кроком, з кожною новою країною,  з кожним терміналом і новим штампом у паспорті спогади про дім блякнуть, як сімейні фотографії, зроблені на татовому робочому фотоапараті, обережно розфасовані по радянських альбомах-книжечках, що зберігаються в трюмо над телевізором. Я давно перестав впізнавати хлопця на тих фотографіях, що хворим лазив кучугурами з тобою по ту сторону Доброславської балки.

Ця історія вже не про нього – такі як він ніколи і не потрапляють до подібних історій.

Чи ти знала, що за сім-десять років люди повністю змінюють набір клітин у своєму тілі? Виходить, ми зараз зовсім інші люди? І окрім залишків пам’яті на вицвілому фотопапері та набору нулів і одиниць на телефоні нас вже нічого не об’єднує з тими дітьми? Тільки уривки зими, балка, що розділяє наші будинки, та колюче, майже їдке зимне повітря в подиху. Ти покликала мене і не прийшла. Зникла, без пояснень і вибачень. Я так ніколи і не спитав, чому. Не знаю, через гордість чи через страх почути відповідь. Але в той вечір я вперше пообіцяв собі: будь що покинути Україну. Це і є справжнім початком історії.

– Вибачте, сер, –  по-кіношному британським акцентом звертається до мене дівчинка в темно-синьому костюмі, що сидить на ній так, наче вона щойно матеріалізувалась на білий світ прямо в холі цього аеропорту. – Вам потрібно пройти до тієї черги. Чек-ін на рейс до Нью-Йорка вже закрито.

На нейтрально-холодному, до асбсурду симетричному обличчі, на якому не уявити дитячу безпосередність, підліткову грубість чи студентську зрілість майже повноцінного члена суспільства – ні, таке обличчя не могло б належати нікому іншому, окрім ідеального робота-працівника. І зараз воно зображає найбільш штучну посмішку, що тільки доводилося бачити аеропорту Хітроу за всі десятиліття свого існування. Вираз, до якого повинен прагнути та який повинен освоїти кожен поважаючий себе працівник сфери обслуговування.

Я натягнуто усміхнувся у відповідь і оглянувся. Аеропорт усе ще огортав нас гучним галасом та безкінечною чергою в обидва кінці. Під світлом ламп проступала втома людей. Зморшки на їхніх обличчях говорили про особисті світи, в яких нервують, страждають, бісяться та не підозрюють про існування один одного, поки життя знову не зіштовхне лобами з безкомпромісною впорядкованістю аеропортного мікрокосму. Зі світом, де кожна деталь має своє місце і функцію, але інструкцію, на жаль, ніхто не прикладає, тому доводиться просуватись напролом.