Він розірвав залишки однієї зі своїх ковдр і обгорнув ними свої поранені ноги. Потім знову перев'язав хвору ногу і приготувався продовжувати подорож. Оглядаючи поклажу, він довго роздумував щодо плаского мішка з лосиної шкіри, але врешті-решт захопив його з собою.

Під дією дощу сніг розтанув, і тільки вершини пагорбів продовжували біліти. Сонце здалося. Йому вдалося визначити напрямок за компасом, і він знав тепер, що заблукав. Бути може, в блуканнях останніх днів він подався занадто далеко вліво. Тому він скерувався правіше, щоб компенсувати можливе відхилення від правильного шляху.

Хоча муки голоду були вже не настільки гострі, але він був дуже слабкий і усвідомлював це. Він повинен був часто зупинятися для відпочинку і в цей час жував ягоди і коріння очерету. Язик його зробився сухий і розпух; здавалося, він покрився тонким пухом. У роті було гірко. Серце також завдавало йому багато клопоту. Коли він ступав кілька кроків – воно починало сильно битися, а потім немов стрибало вгору і вниз у болісних перебоях, від яких йому важко дихалося і голова паморочилася.

Десь опівдні він знайшов двох пічкурів у великій калюжі. Було неможливо вичерпати воду, але тепер він був холоднокровніший, і йому вдалося зловити їх бляшаним відром. Вони були завдовшки як мізинець, але він не відчував особливого голоду. Тупий біль у животі поступово почав зникати. Здавалося, що шлунок його дрімає. Він з'їв рибин сирими, дбайливо розжовуючи їх, бо їжа тепер була справою простої розсудливості. Їсти він не хотів, але знав, що повинен їсти, щоб жити.

Увечері він зловив ще трьох пічкурів. Він з'їв двох і залишив третього про запас для сніданку. Сонце висушило клаптики моху, і він міг зігрітися гарячою водою. У цей день він пройшов не більше десяти миль. Наступного дня, рухаючись тільки тоді, коли серце йому дозволяло, він зробив не більше п'яти миль. Але шлунок не завдавав йому щонайменшого клопоту. Він зібрався спати. Країна була невідома.

Все частіше зустрічалися олені карібу, траплялися і вовки. Нерідко їх виття проносилося пустелею, а одного разу він побачив попереду трьох вовків, що скрадаються.

Ще одна ніч минула. Вранці, будучи більш розважливим, він розв'язав ремінь, що зв'язував плаский мішок з лосиної шкіри. З останнього висипався золотий пісок і випали злитки. Він розділив золото на дві половини і сховав одну частину на виступі скелі, загорнувши злитки в шматок ковдри. Інша частина була покладена назад в мішок. Відірвавши смуги від єдиноої ковдри, яка залишилася він обернув ними свої ноги. Він все ще чіплявся за рушницю, оскільки в ямі біля річки Дізи знаходилися набої.

День був туманний. У цей день голод в ньому знову прокинувся. Він був дуже слабкий, а голова паморочилася так сильно, що часом він переставав бачити. Тепер він часто спотикався і падав. Раз, спіткнувшись, він звалився якраз над гніздом куріпки. У гнізді було чотири пташеняти, які напередодні вилупилися з яйця, – маленькі грудочки тріпотливого життя, придатні тільки для одного ковтка. Він жадібно з'їв їх, запихаючи живими до рота і розчавлюючи зубами як яєчну шкаралупу. А мати з криком літала навколо нього. Він намагався збити її рушницею, але марно. Він став кидати в неї камінням і випадковим ударом перебив крило. Часом підскокуючи, часом тягнучи перебите крило, вона намагалася врятуватися.

Курчата тільки загострили його апетит. Він незграбно підстрибував на своїй хворій нозі, кидаючи в куріпку каміння і дико волаючи; потім замовкав, продовжуючи за нею гнатися, падаючи і терпляче піднімаючись або протираючи очі руками, коли голова його занадто крутилася. Полювання завелоо його на болотисту місцину внизу долини, де він побачив на мокрому мосі сліди людини. Це не були його сліди – він добре це бачив. Мабуть, тут проходив Білл. Але зупинитися він не міг, оскільки куріпка тікала все далі. Він спершу її зловить, а потім розслідує цю справу.