Брак відданих українському народові і вітчизняному товаровиробнику професіоналів інженерів-маркетологів обумовлений ще й тим фактором, що мистецтво в країні переведено в розряд ремесла. Тенденціями «масової» культури Заходу, нав’язаними телеекраном, вихолощено справжній український дух. На Євромайдані ж протестують в основному ті, кому невідомі проблеми промислового виробництва і конкурентоздатності. Та й останній термін суто умовний. Бо коли виникає реальна потреба, то здорові механізми протекціонізму забезпечують сталий розвиток, а він, в свою чергу, сприяє стрибку конкурентоздатності, адже вона, здебільшого, обумовлюється патентним чи технологічним захистом (наприклад, електронні модулі японського виробництва з багатошаровими друкованими платами у перетворювачі французького бренду «шнайдер електрик», що вийшов з ладу, щойно завершився термін гарантії).

Формами співпраці маркетингу, науки, розробників і виробництва в Україні, як і майже всюди на теренах СНД, є науково-дослідні та конструкторсько-технологічні інститути, які об’єднують науковців і розробників. При цьому маркетингові компанії структурно від них відокремлені. Художнє конструювання не викладають, замінивши його на дизайн. У першому випадку художній образ «промислового взірця» вимагає створення під нього як технологій, так і взірців матеріалів тощо, адже передбачається його патентування, в тому числі у країнах його продажу. У другому випадку – використовують наявні на ринку компоненти, переважно імпортні, і в цьому випадку патентування просто не можливе, а відповідно й експорт готових виробів. Інженерний же склад виробництв і промислових підприємств здатний, в крайньому випадку, адаптувати до власних технологічних можливостей той чи інший чужий промисловий взірець. І всі роки незалежності України ці гілки промислового маркетингу не можуть знайти методів співпраці. По-перше, всіх переповнює жага «швидких» грошей: «Ти мені заплати, а я тобі зроблю…». Отак і роблять, і «платять» третє десятиліття: налагодять виробництво, дещо продадуть чи «подарують», і знову опиняються, образно кажучи, біля розбитого корита. Адже легше отримати хоч і менші кошти, зате не нести відповідальність за кінцевий результат. А у світі домінує авторське право, і сплата коштів за ставками роялті (виплата певної частки собівартості проданого товару автору) створює потужний бюджет і транснаціональним корпораціям, і малим національним компаніям для нарощування чи оновлення номенклатури виробів і товарів.

Перенесення механізму виплати роялті зі сфери суто інтелектуальної власності та патентного законодавства у сферу промислового виробництва відкриє нові горизонти. Застосування його принципів на рівні тристоронніх чи багатосторонніх угод і договорів між науковими, художніми і маркетинговими структурами, винахідниками і розробниками, виробниками комплектуючих, постачальниками та промисловцями у формі державно-приватного партнерства нарешті мало б покласти край чварам у суспільстві. Настав час припинити безпідставно звинувачувати один одного, навіть і Президента, через те, що більшість у суспільстві все ще не усвідомлює того, що часи, коли керівництво країни визначало, що виробляти та в якій кількості, за якою ціною та кому поставляти чи продавати, залишились за порогом нашої незалежності, у радянській Україні зі значним фондом соціального споживання як левової частки собівартості продукції. Тоді цей фонд забезпечував доступність і освіти, і охорони здоров’я, і санаторно-курортний відпочинок та інші безкоштовні суспільні блага. Нині ж є ринковий, а точніше – базарний, український капіталізм, який і призвів до «майданового» вибуху. Ото ж час вже спробувати домовитися між собою, як в Україні, так і з партнерами із СНД (адже тільки вони спроможні прямими поставками комплектуючих, в т. ч. й електронних кристалів, підняти з руїн вітчизняні підприємства електронної галузі, як бази сучасного приладобудування). Розроблені чернівецькими науковцями і виробничниками силові електронні компоненти для російської «силіконової долини», наприклад, за якістю не поступаються західним аналогам, а то й не мають собі рівних. Отож українські регульовані приводи із силовими компонентами, «одягненими» українцями на російські чи білоруські кристали, здатні лягти в основу і сільського комунального господарства, і сучасного електротранспорту, і дизель-електричних потягів та іншого обладнання. Більше того, в уніфікації використання електронних компонентів Захід (і Євросоюз зокрема) нам не помічник, бо вони й між собою подібну кооперацію не практикують! І через власне, українське, бачення форм комунального господарства сучасного села, новітніх його форм із комплексною забудовою, із автоматизованими міні-фермами й міні-виробництвами з використанням найефективніших систем утилізації відходів та використання різноманітних нетрадиційних джерел енергії можна було б бодай урівноважити товаропотік між Україною і Європою, а вже тоді й формувати асоціацію з ЄС…