Валера впевнений, що вночі між поверхами КМДА «кладуть розтяжки», тобто мінують проходи внаслідок ворожнечі між групами. Звичайно, після таких історій дуже хочеться туди потрапити.

Але спершу намагаюся потрапити в Український дім. Бо хлопці на барикадах нав’язливо жартують між собою: «На підвал підеш!» Маючи на увазі саме підвал Українського дому. Вони впевнені: там влаштовують допити й тортури. Час від часу дописи про жахи, що кояться у підвалі, з’являються на Facebook’у.

На барикаді нас змінює бригада під проводом маленького на зріст хлопчика – він водій м’ясокомбінату з Краснодона Луганської області.

У будівлю мене проводять без бейджика, але зі скрипом.

– А, ваша ж сотня щойно приїхала, у вас іще немає бейджиків? – здаються охоронці.

Робимо морду цеглиною, киваємо. Проходимо.

В Українському домі тихо й на диво чисто. Тут не чути кислого запаху бездомності. Помито й підметено. Хлопці відразу йдуть мити руки, чого я без них не зробив би.

– Йдемо поїмо? – каже Валера.

– Оп’ять гречку з морковкою? – кривиться Павло.

– Да, от раньше у нас тут був комунізм, було добре. Але недовго.

Всі троє відмовляються піти зі мною показати той злощасний підвал. Вони бояться.

– Ти туда не попадеш. Развє шо подопитною свинкою.

– А хоч де він?

– Біля Мистецької сотні.

Наляканий хлопцями, все ж спускаюся. Беру для конспірації чай і хліб із маслом, ходжу, їм і п’ю й нібито роздивляюся картини на території Мистецької сотні. Доходжу до краю. Є табличка з закресленим чоловічком і написом «подумай двічі», біля неї читає книжку черговий.

Ніна Потарська з Жіночої сотні потім підтвердила мені, що туди заводили людей «на допити». Те саме каже чоловік з Українського дому, який живе там тепер. Але максимум, про що відомо: тим, кого заводили, не дозволяли говорити по телефону. І курити.

Залишок ночі в Українському домі ми не спимо, а продовжуємо говорити на кухні. Постійний рух: Майдан і вночі не спить. Підтягуються нові й нові люди. Нові історії про дні штурму, спалені БТРи й відірвані руки.

– Отам на Грушевського стояв один, причому з Донецька. Каже: мені ваша революція побоку, я хочу тільки мента вбити, – усміхається чоловік на прізвисько Бізон. – І от цей із Донецька став попереду на Грушевського, аби першим бути, як менти підуть. Тоді у нього вроді не вийшло. От тепер разом із нами чекає нових.

У Бізона ясні очі й дитяча усмішка. Бізон – з Херсонщини. Велика голова, мускулясті руки. Бізон шкодує, що міліціонерів, яких брали у полон 18 лютого, відпустили:

– Ніхто так і не покараний. Треба було самим.

Бізон з десяток разів повторює фантазію про те, як ментів треба проштрикувати арматурою.

Як в Українському домі, так і в КМДА висить багато оголошень про психологічну допомогу тим, хто «гостро переживає останні події». Люди, з якими я спілкувався, по таку психологічну допомогу не зверталися.

Від першого дня я помічав пістолети під бронежилетами в окремих людей. Але важко було сказати, чи вони бойові. Розповіді про автомати Калашникова до останнього сприймав, як страшилки на кшталт чорного «майбаха» чи Одноногого Тіхаря.

Виспавшись, за непрямим знайомством звертаюся в одну з сотень, що стоять у КМДА. Прошу почергувати вночі.

– Ну, у нас хлопці з автоматами чергують, – каже на моє прохання сотник. – Є в нас такі, що люблять зі зброєю погратися, а все одно це нічого не дає, крадуть, як і крали.

– Я не претендую на автомат…

Мене проводять у КМДА. Я справді бачу автомати. За ніч нарахував шість різних людей із «калашниковими».

Двоє, з ким стою я, викликають цілковиту довіру. Згадується фраза «ввічливі люди». Це єдина дисциплінована сотня, яку я бачив.