– А то ти не цікавився, Микола? – обиделся генерал «один».

– Тай и я ж цікавився, а як же, – признав командир полка. – А то ж, мені ж не треба[61] бігти з ранку[62] на зарядку, так?

– О, – вспомнил генерал «два». – Ай справді[63], як вони усій базой з самого ранку бігуть! Ото да!

– То да, – «пожурився»[64] генерал «один» разом с Редькой. – І солдати (то як треба[65]), і сержанти (то згоден[66]), і младші звання офіцерів (то хай[67]), та ще і старші офіцери, так ще й генерал! Жорстоко[68], дюже жорстоко.

– Ото да! – «засумував»[69] генерал «два». – Та й пригодай[70], Микола, ще й жінкі[71] бігуть!

– Ще й дітини, – «подрахував» Редька.

– Ото ж так у той Америці.

– Зате тридцять п’ять перших справ[72]! І це в солдатскої їдальні[73], ні в офіцерскої!

– Так у офіцерскої, мабудь за гроши[74], панове, – «підкреслів»[75] Редька.

– Ото ж так, за гроші, – «зовсім[76] засумував» генерал «один».

– Ато ж вони і отримують забагато[77], – «доповів» генерал «два».

– Ото ж, забагато.

– А нас, товстих, та лєнячих узяти б в Америці у генерали? – «запитав» Редька.

– Які там генерали, Микола! Нас і в капітани не узяли б.

– А то, і в рядові, – добавил генерал «два».

– Добре[78], не сумуйте, – подбодрил генерал Редька. – Зараз[79] вас у корчму поведу. Ви ж гостювати, так що за мій рахунок[80].

– Ото гарно[81], – сказали генералы.

– І до купи[82], а капітанах, – добавил генерал «один». – У тебе якийсь дюже «прыткый» капітан – призвище… е-е…

– Так Корепанов вжеж, – подсказал генерал «два».

– Ото ж, Корепанів. Надобно нам його дівізіон перевірити. Отак.

– Так і перевіриті, дуже[83] вдячний[84] буду, – согласился Редька. – Я ж його вам і хотів показати. Найкращій мій дівізіон. Справді кращій, не брешу.

– Ото ж і перевіримо.

– Стрельби бойові з першої ракети завсігда, – похвалился генерал Редька.

– Ото ж так, – снова заулыбались проверяющие генералы. – Не Амєриця в нас, немає тридцять п’ять сніданків, а все ж у ціль – першою ракетою. Так? Треба за це й горілочки.

– Ото ж так, треба, – согласился генерал Редька и повел панов проверяющих «снідати» за собственные «кошти»[85].

Тут не Амэрыця.

– Бог мой, – сказал танкист Мордрвинцев, летчику Добровольскому, – у вас всего-то дюжина боевых самолетов, а вы вышли воевать против турок, амеров, да еще и против наших местных сволочей. Как вы решились Олег Дмитриевич?

– Сами-то лучше что ли, Николай Владимирович? – подморгнул авиатор. – Ваши-то танки влезли в кучу-малу еще пораньше меня. Или тебе честно ответить, Николай? Тут дело такое. Краем мозга я, конечно же, питаю надежду, что нас все же поддержит кто-то еще. Но главное не в этом?

– Да?

– Я сделал выбор за всех своих парней. Можно так выразиться, не демократически навязал. Они поставлены на баррикаду войны с этими уродами, захапавшими весь мир. Не про турок речь, понятно. Эти-то шавки как раз на стороне силы. Знаешь, типа как в какой-то старой песенке… Вот не помню ни хрена автора, да и текст не очень. В общем: «тара-та… С какими вы были? Не с теми, кто бился, а с теми, кто бил…», ну и что-то там еще.

– Мысль ясна, Олег, – кивнул танковый полковник.

Ныне все «не демократически» втянутые в войну летчики-истребители ушли в небо на своих так же «не демократически» облапошенных машинах.

Реальность оказалась еще сложнее, чем предусмотренные загодя вариации. Только восемь «МиГов» сумели уйти с аэродрома тут же по обнаружению противника радарами. Четыре застопорились, из-за того, что держать все самолеты неизвестно какое время в максимальной готовности не получалось. Пока их довели до ума, передовые уже ввязались в бой. Из-за потерянного момента и неясности дальнейшего, было принято решение, покуда оставить последнее звено в резерве, то есть в полной готовности к взлету и с летчиками в креслах, но не взлетать. На командном пункте 40-й бригады в это время наблюдали за индикаторами, и пытались исходя из движения меток и знания плана операции своих сил, воспроизвести на планшете упрощенную модель происходящего в действительности.