Ранок. Найменш улюблена частина більшості жителів планети. Ледь відкривши очі, я подивився у вікно, звідти сонце випромінювало світло на всю кімнату. Сірі тона кімнати стали світлішими, та завдяки цьому вона виглядала так, наче у ній в останній раз жили півстоліття тому. За вікном кипіло життя, автівки невгамовно сигналять на перехресті, люди постійно біжать у незрозумілому напрямку. Раптом свист гальм та удар. Сталося зіткнення двох авто і натовп вже зібрався там. Витягають людей з машин, вони живі, це стало зрозуміло, завдяки крикам людей, але без свідомості. Приїхала пожежна машина та швидка допомога. Люди не розходяться, навпаки, дивляться заворожено, наче там зараз роздають гроші. Що вас так приваблює у тому, що люди після аварії знаходяться в жахливому стані? Люди – тварини. Завжди чекають на хліб та видовища.

Відійшовши від вікна, я пішов на кухню. Старий Джо все ще спить, його знаменне та затяжне хропіння можна почути, мені здається, навіть на околицях міста. На кухні все розташовано дивним чином. Холодильник знаходиться у підвішаному стані на стіні, під ним – пральна машинка і далі за ними ми спостерігаємо стіл, за яким знаходиться один стілець, немає місця для нарізки продуктів, один ніж, дві тарілки, дві виделки, дві ложки, одна чашка та стара, замурзана кавоварка. У тумбочці одна кастрюля, є друшляк, і навіть маленька пательня. Під тумбою стоїть електропіч, яка нагрівається цілу вічність і, звичайно ж, стара-пристара мікрохвильовка. На кухні немає вікон, вони закладені старою цеглою, а на ній висить плакат з оголеною жінкою часів 50-х. Мені здається, на цих жінок мастурбували всі хлопці в ті часи. Сподіваюся, я зможу до цього всього звикнути. Приготувавши собі омлет, з яєць знайдених у холодильнику повністю забитому пивом, я пішов до крамниці, за касу, щоб поїсти. Навіть не увімкнувши вивіску, я відчинив двері і попрямував до каси. Коли вже я підніс виделку до рота, двері відчинилися. Дуже повільно силует, який знаходився зовні, перенісся всередину. Це була дівчина зі світлим волоссям. Осліплений сонячними променями, я не міг роздивитися її обличчя, тому просто опустив голову вниз і почав шукати місце, куди б поставити тарілку з їжею. Вона почала ходити по крамниці та оглядати кожен предмет.

– Якщо вам щось потрібно, тільки скажіть, – сказав я.

Вона поглянула на мене, посміхнулася та знову повернулася до старої друкарської машинки. Почала торкатися клавіш та спробувала надрукувати якийсь текст. Дивлячись на її довгі, тонкі пальці та плавні рухи, я думав про те, що, можливо, вона піаністка. З перших спроб я намагався розгадати її натуру. Вона знову повернулася та повільно почала рухатися до мене. Я піднявся з-за каси та застиг на місці, не вірячи своїм очам. Вона була незвичайна. Блакитні очі, наче відображення ясного неба, доповнювали її витончене обличчя, прикрашене тонким носиком та красивими скулами. Її підборіддя було загострене, наче у грецької богині, а кожен її рух здавався танцем на лезі ножа. Її вузькі плечі та витончені, наче розкішні квіти, ноги, говорили про бездоганну фігуру. Невеликі груди, тонка талія, акуратні та не широкі стегна. Ні, вона не виглядала наче хвора на дистрофію, вона просто була стрункою і це їй пасувало. Але найдивовижніше було те, що в її очах була така сила та енергія, що я відчував як моє серце починає битися швидше. Я намагався затримати свій погляд, але було важко – її чарівність наче мала магічну силу. Вона підійшла. Повільно моргаючи, вона, злегка завищенним голосом, говорить мені:

– Я тут вперше, розкажіть, що у вас є? – незнайомка.