– Так-так, – задумливо посміхнувся Сергій, – як то кажуть, вустами немовлят говорить істина, а ще кажуть, що старе, що мале… Видно правду кажуть…

– Ти це про що, – насторожливо глипнула на Сергія його співрозмовниця.

– Як говорив колись Вольтер одному своєму знайомому імператору, що, мовляв, вас, імператорів, на світі он скільки, хоч греблю гати, а Вольтер на світі тільки один.

– Що, що? – ще більше здивування опанувало стареньку.

– Та це я так, про своє. А як же ви тут собі думаєте зустрічати цю видатну людину, – знову повернувся до жартівливого тону Сергій. – Я маю на увазі квіти там, веселий натовп, оркестр, привітальні промови і

все таке інше…

– От-от, – поквапливо підхопила думку Сергія бабця, – ото ж і я кажу, я і отцеві Михайлові говорила і голові сільради нашої, Андрію Івановичу, що треба ж якось по-людськи зустріти цього художника, все-таки он яка знаменита людина їде до нас у далеке село аж із столиці, треба ж якось і нам не осоромитись перед ним…

– А вони ж вам що відповідають? – не став Сергій ждати, поки вона закінчить свою розповідь.

– Та голова сільради наче й розуміє все, але все-таки тільки відмахується, мовляв, іди стара, бо й без тебе від усіляких клопотів аж в голові макітриться, а отець Михайло, – якось розгублено знизала плечима бабуся, – отець Михайло тільки посміхається у відповідь, та ще посміхається якось дивно так…

– Правильно і робить, що посміхається.

– Чому?

– Бо отець Михайло, як ніхто, добре знає, – відповів уже серйозно Сергій, – що я не люблю всієї цієї бучної й голосної офіційності, як, зрештою, всього цього не любить взагалі мистецтво, якщо це мистецтво справжнє. Та й приїхав я, як самі бачите, електричкою, то ж уявіть собі, як би це виглядало: стоїть тут всіляке велике начальство, дорогі авто поряд, оркестр грає туш, а тут раптом виходить з електрички такий собі звичайний молодик з валізами – здрастуйте, мовляв, ось і я… – Сергій посміхнувся і подивився на збиту з пантелику його словами бабцю. – А мені, знаєте, взагалі, більше подобається подорожувати електричкою, або ж автобусом, якось воно й дешевше, і з людьми цікавими можна іноді познайомитися, от і сьогодні…

– Зажди, зажди, – не втрималася старенька, – а до чого це ти тут про себе розводишся, я щось ніяк не втямлю?

– Та до того, що це я ж і є той самий художник із Києва, якого ви ждали, і я й буду робити розпис цього самого вашого храму.

– Що, що, ти… – бабусині доброзичливі очі спочатку недовірливо звузилися, а потім, раптом, широко розплющилися від веселого здогаду. – А-а-а!.. Дуриш стару бабу, – погрозила вона пальцем, – не добре це, насміхатися над старою.

– А я і не думав над вами, бабуню, насміхатися, це насправді я, тобто це я і є той самий художник.

– Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. Із Києва?.. – здивування, сумнів і якийсь, наче переляк перемішалися на бабусиному обличчі: Сергієві було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню твердість рис його обличчя, виглядав він все ж значно молодшим за свій вік, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й кросівки. – Оце ти і є той самий, який…

– Так, так, оце я і є той самий художник, – старався Сергій переконати бабцю. – Ви на кого чекаєте, я маю на увазі, прізвище того художника, що має до вас приїхати, ви пам’ятаєте?

– Прізвище? – розгублено промовила бабуся.

– Так, так, прізвище того художника Богданенко? – підказав Сергій розгубленій бабуні.

– Так, так, здається… Здається Богданенко. Звичайно Богданенко! – вже впевненіше ствердила вона.

– А звати його Сергій Михайлович?

– Так, так, Сергій Михайлович, саме Сергій Михайлович, Сергій Михайлович Богданенко, саме так!