Завдяки кочовому способу життя він до того ж являв собою своєрідну «ходячу газету», бо переносив з хати до хати повні короби місцевих пліток, а отже його завжди зустрічали з неприхованим задоволенням. Окрім цього, жінки поважали в ньому людину неймовірної ерудиції, оскільки він прочитав від А до Я кілька книжок і знав напам'ять «Історію чаклунства в Новій Англії» Коттона Мезера, в непогрішність якої, слід зазначити, вірив усією душею.

Загалом, він був химерним поєднанням лукавства і простодушності. Його пристрасть до надприродного і здатність перетравлювати взаємовиключні речі були воістину вражаючими, причому обидві названі властивості зміцнювалися в ньому у міру тривалості перебування в цій зачарованої місцевості. Для його ненажерливої глотки не існувало ані надто грубої, ані занадто безглуздої байки. Як часто і з якою насолодою, закінчивши після полудня заняття в школі, розтягувався він на пишному ложі з конюшини на березі маленького потічка, що дзюрчав близько шкільної будівлі, і віддавався тут вивченню сповнених жахіть стародавніх повістей Мезера, аж поки сутінки не покривали друкованої сторінки непроникною сіткою імли! І потім, коли він прямував повз болота, струмок і моторошний ліс до будинку того фермера, де цього разу перебував на постої, всякий звук, всякий голос природи, що лунали цієї зачарованої години, бентежив його розпалену уяву: стогін дрімлюги, що лунав зі схилу пагорба, квакання деревної жаби, цієї передвісниці негоди і бурі, тужливі крики сови або раптовий шурхіт стривоженого в хащах птаха. І навіть світляки, які найяскравіше виблискують у найбільш темних місцях, час від часу, коли на шляху раптом спалахне особливо яскрава точка, змушували його зупинятися з переляку. А якщо якийсь дурний жук чіпляв його в безглуздому своєму польоті, бідолаха ладен був від страху віддати Богові душу, бо вважав себе відзначеним дотиком чаклуна. Єдиний засіб, до якого він вдавався в таких випадках, – чи то щоб звільнитися від болісних думок, чи то щоб відігнати злі сили, – спів псалмів, і простодушні мешканці Сонної лощини, сидячи вечорами на ґанку своїх будинків, щоразу здригалися від страху, слухаючи його гугняві мелодії, безперервні і нескінченні, що доносилися з далекого пагорба чи з боку оповитою імлою дороги.

Ще одним джерелом, звідки він черпав свої моторошні насолоди, були довгі зимові вечори, які він проводив зі бабусями-голландками: вони сиділи біля вогню, пряли свою вічну пряжу, в печі лускали і шипіли яблука, а він слухав їхні розповіді про духів, примар, нечисті поля, нечисті мости, нечисті струмки і особливо – про вершника без голови, або, як інколи його величали, Ґессенця з лощини. Він в свою чергу тішив їх історіями про чаклунство, зловісні знаки, недобрі прикмети і таємничі звуки – все, про що на початку заселення аж гудів Коннектикут, і лякав їх майже до нестями оповідями про комети, падаючі зірки і той тривожний факт, що земля, поза сумнівом, крутиться, і що половину доби вони проводять вниз головою.Та якщо, затишно вмостившись біля каміну, – кімнату в таких випадках осявало багряне полум'я дрів, що потріскували у вогнищі, і сюди, ясна річ, не посмів би сунути носа жоден привид, – Ікабод діставав від усього цього нескінченне задоволення, то за наступного повернення до себе додому йому доводилося розплачуватися жахливими страхами. Які лишень грізні тіні й лики не чатували на нього серед тьмяного і примарного освітлення заметільної ночі! З якою тугою поглядав він на мерехтіння далекого вікна і вогник, що ковзав над безлюдною рівниною! Скільки разів зупинявся він, напівмертвий від страху, перед запорошеним снігом кущем, який, немов привид в савані, перекривав йому шлях! Скільки разів застигав від жаху, зачувши на мерзлому снігу свої власні кроки і побоюючись озирнутися назад, щоб не побачити у себе за спиною якесь чудовисько, що переслідує його по п'ятах! Скільки разів, зрештою, порив вітру, що завивав між деревами, доводив його майже до безтями, бо йому здавалося, начебто це мчить щодуху гессенець, що як завжди о цій порі шукає свою голову.