Курінний похилив голову на бік та повів плечима.

– Як не бажаєш розповідати – справа твоя, – сивий зітхнув і змінив серйозність на усмішку. – Вип’ємо ще по одному кухлю за знайомство та минулі часи і будемо вирушати, а то хлопці мене зараз запитаннями роздеруть, а я славлюся шанувальником тиші.

Як тільки було покінчено із новими кухлями, сивий підвівся. Усі інші повторили за ним.

– Нехай тобі Сиб допомагає, козаче. А до Перехрестя, – старий зробив невеличку паузу, надягаючи на голову шапку зі шликом. – Я б тобі їхати не радив. Життя коштує більше ніж казки.

– Дякую за розповідь. – Хвиля вклонився і додав: – Що буде завтра, те буде завтра. Нехай вам Сиб допомагає.

Нові знайомі вдруге обмінялися поклонами, а після трійця вийшли з шинку.

– Трохи дивні ці чумаки… Особливо сивий, схожий на ляха. Як ви гадаєте? – не витримавши, мовила молода шинкарка з довгою косою та пишними формами. Вона всілася праворуч від козака, щільно притулившись до нього своїм теплим тілом.

– Аби дьогтем не мазалися, – мовив Хвиля, дмухаючи люльку і роблячи вигляд, наче нічого не трапилося. – Були б, як усі. Та з тим, скільки землі вони під своїми волами топчуть, хворобу неважко зустріти. От і чорні, наче чорти.

– Усе так, – потягнула дівчина та зітхнула настільки неприкрито й голосно, що Хвиля вмить почув її думки. І не тільки почув, а навіть побачив. Розові щоки молодички наливалися кров’ю, дихання її частішало, а пальці все сильніш упивалися в косу.

* * *

Спозаранку курінний поснідав сам і коня нагодував. Шинкарка, здавалося, спала. Але, як тільки він вийшов за тин її невеличкої мазанки, дівчина вмить опинилась поруч, наче із землі проросла.

– Як буде хлопчик, – стрибнувши у сідло, звернувся курінний. – Назви його Андрієм, а як дівчина – то Марією.

– А як нікого? – запитала пишногруда із невизначеною посмішкою.

Хвиля усміхнувся у відповідь.

– Гарна ти жінка, Ганнусю. Бувай.

Перехрестя збудували на пагорбі біля затоки Босфену, – у пейзажному місці Чорноземської казковості й колориту. З обох берегів затоки до води опустили гілки широкі верби, створюючи на воді мерехтливу золотисту сітку. У центрі живої огорожі – на тому місці, де дерева не росли – селяни примостили дерев’яні кладки та рибальські човни біля них. Від кладок товстенькою смугою бігли вгору викопані у глиняному урвищі сходи, які увінчувалися входом до головної, і єдиної, вулиці села. Останню прикрашала церква зі зрубу на кінці.

Козак, який не мав нагоди назвати свого імені чумакам, був курінним Хортинської Січі на ім’я Яків Хвиля. Кілька місяців тому він повернувся у рідний край і був єдиним, хто вцілів після кровопролитної битви на Захарських полях. Битви, в якій він і його полеглий курінь брали участь як найманці Вульфінорії. Козаки славилися як вправні воїни. Але улітку 1646-го, під натиском трьох чисельних армій союзників, Захарські поля – а саме фрійське містечко Пункт Авір – стали останнім мазком на полотні тодішньої війни не тільки для куреня Якова.

* * *

Полишивши Пусті Жнива, Хвиля швидко дістався затоки. Їхав берегом уздовж верб. Наблизився до урвища із кладками.

Здавалося, Перехрестя зруйнували кілька десятків років тому. Залишки стін від колишніх мазанок, зламані та прогнилі частини дерев’яних возів, навіть кілька скелетів у вигнутих позах знайшли собі місце під хатинами. А світло з неба… Звичайнісінький ранок, жодної хмаринки. І все ж небо було незвично сірим, а у повітрі віяло смертю. Прийнявши рішення швидше здихатися цього місця, курінний погнав коня по головній вулиці. Колись широка, тепер вона мала вигляд стежини серед руїн: щільно порослої бур’яном, вертлявої.