Віктор і в роботі став найкращим: не маючи формального права працювати більше як 4 години (неповнолітній), він домігся того, що за три місяці самостійно працював токарем на повну 8-годинну зміну, виробляв деталі та в першу зарплату отримав 127 крб, коли його ровесники після ПТУ заробляли 50–60 крб. Батько отримав квартиру на Воскресенці, її меблювали за гроші токаря 1-го розряду Віктора Швачка. Він навіть став переможцем чемпіонату Києва серед молодих токарів. І тут чемпіон!

Віктор Швачко і Ніна Михальчук (Мякишкова, Косяк) зі своїм першим тренером Валентиною Федорівною Савельєвою (праворуч)

І весь цей час відбувалися тренування з бадмінтону. У листопаді 1964-го в київському палаці «Жовтневий» на відкритому чемпіонаті України (за участі студентів з Індонезії та Китаю) Віктор став другим серед дорослих, поступившись тільки досвідченому чемпіону України Володимиру Ліфшицу з Харкова.

У грудні того самого року в Дніпропетровську провели турнір серед найсильніших гравців СРСР (по 16 спортсменів у чоловіків і жінок), задля здобуття звання майстра спорту треба було обіграти чотирьох із топ-10 Союзу. Цей турнір організував видатний дніпропетровський тренер і спортивний керівник Анатолій Гайдук – спеціально для того, щоб його дружина Поліна Дедік, яка була на ранній стадії вагітності, могла поборотися за звання майстра спорту.

Там, у Дніпропетровську, у Віктора відбулася знакова зустріч. У фоє готелю він побачив чемпіона СРСР Миколу Нікітіна з Москви й попросив свого тренера Валентину Савельєву познайомити його з чемпіоном. Нікітін зверхньо подав юнакові розслаблену руку та відвернувся. А Віктор тоді сказав Валентині Федорівні: «За два роки я його обіграю».

За підсумками того турніру Швачко потрапив до збірної України. А за рік він уже грав на своєму першому чемпіонаті СРСР (1965), де в одиночному розряді посів 17-те місце, а в парі з В’ячеславом Воловниковим здобув 4-те місце.

Та всі спортивні досягнення йшли в суто аматорському статусі на тлі роботи й навчання. Віктор вчився у вечірній школі, здобував середню освіту й працював на заводі, який перевели з Подолу на Куренівку. Свої талони на харчування (50 крб на місяць) він отоварював і приносив продукти додому: він був опорою родини.

У 1966 році Валентина Савельєва пішла у декрет і лишила Швачка тренером у «Динамо». Віктор пішов із другою трудовою книжкою працювати на ставку, паралельно навчаючись в 11-му класі вечірньої школи та працюючи на заводі в експериментальному цеху.

На чемпіонаті СРСР 1966 року в Каунасі збірна України створила справжню сенсацію, подолавши команду Москви та вигравши загальний залік. І після цього не віддавали першість 15 років!

В одиночному розряді Віктор Швачко в матчі за 5-те місце зустрівся з Миколою Нікітіним, обіграв його 2: 0 і, увійшовши до топ-5 Союзу, здобув звання майстра спорту.

У 1967 році в Москві відбувся перший міжнародний матч збірної СРСР – проти команди НДР. У палаці «Дружба» наші спортсмени вперше грали пір’яним воланом, до того вони знали тільки пластикові. То й відчули різницю, яку найкраще адаптував під себе Швачко: йому добре вдавалася кистьова гра, адже вибухова сила й точні рухи кисті в нього зосталися від баскетболу. Збірна СРСР поступилася німцям 2: 6, ті дві перемоги здобули Віктор Швачко – в одиночці та змішана пара Віктор Швачко – Ірина Натарова.

Того самого року 19-річний Віктор закінчив вечірню школу й пішов вступати до інституту народного господарства – знаменитий наргосп. Там уже навчалась Ніна Мякишкова, завкафедри фізвиховання був чудовим організатором студентського спорту Леонід Любарський, а доцентом кафедри – голова Федерації бадмінтону УРСР Семен Остапенко. До наргоспу охоче брали перспективних спортсменів, недарма кияни, бувши вишем 3-ї категорії, виграли Всесоюзну Універсіаду. Наргосп навіть жартома називали «філіалом інфізу».