– Віддай нам Колобчука! – прокричала Бабулька звідкись з-під мосту.

– Віддавай! – кричав Заєць. – Він наш!

І тут я все зрозумів. Поки ми розвантажувалися на МЕТАЛОБАЗІ, вони потихеньку, сівши на дрезину – он вона, стоїть в тупику – дісталися до моста. Якимось чином звалили величезний валун на шлях і зачаїлися, чекаючи, поки ми приїдемо і, нічого не розуміючи, потрапимо в пастку на мості.

– Я тебе не віддам. – тихо промовив я Колобчука, який стояв на трапі і спирався об один з кілочків огорожі.

– Це ти даремно! – було видно, що Колобчук щось задумав. Він вже тоді був хитрун ще той. – Ми тут замкнені. Зрушити валун ти ще може і зміг би, але для цього потрібен час і діяти треба обережно. А поки ти це робитимеш, вони обов'язково заберуться сюди і всі твої потуги будуть марні. Тому я краще здамся, а ти тут … – і Колобчук закричав що було сил. – Здаюсь я! Здаюся!!! – і зістрибнув на міст.

Жалібно, накульгуючи, як можуть кульгати тільки колобки перекочуючись з боку на бік, він прокотився у бік каменю, підкотився до самої Лисиці і коли та нахилилась, щоб його схопити, тут же підстрибнув, приземлився на зігнуту лисячу спину, перескочив її і знову, як вже було раніше, рванув щодуху уздовж залізничних колій.

Про мене, природно, всі забули, залишивши стояти замкненим посеред мосту. Попереду камінь, ззаду перекладені стрілки, праворуч і ліворуч – ферми мосту… І тут я згадав про те, що мені говорив Колобчук, мовляв, камінь зрушити можна, але тільки потрібен час і потрібна обережність. З часом у мене начебто зараз стало краще, а обережності мені взагалі не позичати. Тому я потихеньку під'їхав до валуна, уперся в нього носом і потроху почав його рухати. Валун не відразу подався, але все ж мені вдалося його зрушити в сторону, звідки йому пряма дорога була в річку, але тут я втратив пильність – все хотів Колобчуку допомогти – і занадто сильно і різко натиснув на камінь. Камінь-то полетів по укосу в річку, а ось я пом'явся сильно, ніби з розгону об скелю вдарився.

Але справа була зроблена, я рванув уперед. Перші півкілометра я нічого не бачив, і лише потім, десь вдалині, побачив маленькі рухомі точки і пил, що ними піднімалася. Я додав ходу і вже через хвилину наздогнав бабку, потім і діда обійшов, внучка, кіт і собака бігли разом, причому собака, схоже, думала, що це гра і весь час заважала під ногами у внучки Альонки. На диво останнім з звірів біг Заєць. Він не втомився, просто був настільки боязкий, що боявся вириватися вперед, побоюючись навіть Колобчука.

Вовк і Ведмідь бігли плече в плече і попереду, метрів за п'ятдесят, біг Колобок, а практично слід у слід за ним Лисиця.

Я обігнав їх усіх, пригальмував біля Колобчука і той не зволікаючи застрибнув до мене на трап, оббіг навколо котла, зі зворотного боку скочив у кабіну. Кабіну я, природно, відразу ж зачинив, бо не встиг я розігнатися, як Лисиця, що переслідувала Колобчука, тут же схопилася по щаблях на трап да кинулася і тут переслідувати Колобчука.

– Як ти там? – запитав я його, набираючи швидкість. Лисиця тим часом намагалася увірватися до кабіни, решта ж переслідувачів залишилися вже далеко позаду.

– Нормально, – відповів Колобчук уривчасто дихаючи. – Ледве вирвався.

– Ну, тоді тримайся, залишилося остання справа і після неї ми обов'язково вирушимо в депо.

Колобчук нічого не відповів, постарався затишніше забитися в кут, а я все набирав і набирав хід. Звернув біля Згубного Лісу і линув у бік Топких боліт і Болота Старих Паровозів. Лисиця весь час гарчала і намагалася лапами відкрити кабіну, брязкають зубами і щохвилини загрожувала мені найстрашнішими карами. Але я не зупинявся і Колобчука не здавав. Не зупинявся до самого повороту, що біля Болота Старих Паровозів, і тільки тут загальмував у всі колеса відразу. Мене протягло метрів з п'ятдесят, і я ледь не вилетів в ліс, але те, чого я добивався, трапилося – зла Лисиця не втрималася і при гальмуванні її інерцією викинуло по ходу руху. Вона злетіла вище ялин та тополь, від подиву скрикнула і зникла десь осторонь боліт, перелетівши весь ліс.