Напевно, вигляд у мене був лютий, бо цей дурник навіть перестав усміхатися:

– Злякалася? Ну вибач, я жартома…

– Клінічний ідіот!

Павлик – теж другокурсник, живе на поверх вище, але часто ходить на нашу кухню, оскільки має інтерес до Насті. Він схожий на величезного доброго пса, не дуже розумного, але безмежно позитивного: пострибати, погратися. Ніколи не чула, щоб він про когось або про щось відгукувався погано. Багато дівчат прихильні до нього й називають «сонечком».

Після всієї сьогоднішньої колотнечі мені було не до Павлика – але він знову наздогнав мене й перепинив:

– У мене для тебе подарунок.

І простягнув квиток у кіно. На двадцять першу нуль-нуль. Один квиток.

Найперше моє бажання було запхнути подаруночок дарувальникові в пельку. Він угадав цю думку й про всяк випадок позадкував:

– Слухай… Це не те, що ти думаєш… Я її люблю, хочу освідчитися… Ти зрозумій, нам же ніде зустрічатися…

«А я так утомився», – подумав Ґендальф.

Назви фільму я навіть не пам’ятаю. Я й не збиралася на нього йти, але блукати вулицями дві години не було охоти, так само як і сидіти наодинці в кафе. Зайшла в мультиплекс, узяла попкорн, випростала ноги. Подумала: якщо кіно не сподобається, хоч подрімаю.

Ніяких записів щодо автошколи в моєму телефоні не було. А я завжди записую в телефон свої плани, контакти – бо я ж безтолкова: коли ставлю кашу на плиту, й то одразу вмикаю таймер.

Може, я заснула на лаві в зоопарку й мені наснилась автошкола? Нехай; а в зоопарк мене якого дива потягло – бізонів дивитися? Та не аж так я обожнюю бізонів, щоб посеред робочого тижня бігати по зоопарках. У мене ще стос книжок лежить і ціла гора неопрацьованих матеріалів…

Молодець була Скарлет О’Гара: я, каже, подумаю про це завтра. І я так виснажилася за день, що очі самі собою заплющуються, а ще ж і до фільму не дійшло – реклама…

І раптом переді мною в снопі світла з’явилося лице, якого я тепер довіку не забуду. На весь екран. Широкий формат. Я підскочила, наче мене тицьнули шокером; попкорн розсипався з відра й весело застрибав по всьому ряду.

– У мене для тебе щось є. – Інструктор на екрані підняв руку, показуючи мій кулон на ланцюжку. – Біля пам’ятника Ломоносову через двадцять хвилин, не спізнюйся!

І знову пішла реклама якоїсь машини. Ніхто й вухом не повів: мовляв, креативний ролик, буває.

Я встала, увіпхнула відро з попкорном у підставку на ручці крісла і в темряві, перечіпаючись через чужі ноги, пострибала до виходу.

Він стояв біля пам’ятника Ломоносову: руки в кишенях, нічим не примітний перехожий. Фізіономія жовчна, дивиться поверх голів, але на вигляд – звичайний собі літній чоловік, погляд за нього не чіпляється.

Я побачила його – і сповільнила крок. Серце застрибало, як йо-йо на гумці, то в горло, то в шлунок. Захотілося тихенько змитися, піти в гуртожиток і забитися під ковдру.

Але тут він мене помітив – і діловито поманив пальцем. Я одразу згадала, як він репетував на мене в машині за кілька секунд до того, як ми врізались у вантажівку… Може, я досі сплю?!

– Ти не спиш і не звихнулася, – сказав він нудним голосом, неначе всоте читаючи лекцію з техніки безпеки. – На.

Він тримав мій кулон за ланцюжок. Здавалося, срібне «око» дивилось прямо на мене, але було цілком ясно: варто потягтися, і цей Інструктор, чи хто він там, відсмикне руку. Я схоплю порожнечу і відчую себе невдахою.

Дзуськи. З мотузочкою нехай кішка грається. Я стояла нерухомо, навколо жила й плюскотіла тінями ніч, тут ніколи не буває темно, горять ліхтарі, водять променями фари, підфарбовують небо вогні реклами, і хмари світяться відбитим світлом, розмитим, брудно-сіро-акварельним…