А наступного дня, проводжаючи дівчат до потяга, Василь запросив Ганнусю приїхати до них під час зимових канікул.

Ніщо не проходить повз материнське око. Магда Лісовецька (Василева мати) придивилась, що Ганнуся не достатньо вродлива, що фарбує нігті та брови.

– Ото, синойку, – почала облесно, – такі файні дівки вертяться близойко, що зір ся губить. Невелика то штука, дітинко, зв’язатися з міською зайдою, яка зупи зварити не вміє. Чуже – воно завсігди чуже. За домом, за родинов бануватиме, д’хаті десять літ не привикне. А ци-с видів, синойку, яке воно тонойке, волосів’я пасмами, ніс пиркатий. Та ти красен, як ясне сонейко, всьо при тобі. Маєш на столі і в коморі, співаш, як соловейко, горівков ся не обпиваєш. Ци не вглупієш у зайду залюбитися?

Василь почувався враженим у саме серце.

– Краса, мамо, у душі захована, – промовив докірливо.

– Ого-го, сину, много ти знаєш, де що сховане. Потихойки, помалейко, не кіпишуй. Туткаль жиєш, туткаль і шукай собі дівча. Оно по сусідству Марися Митрова – біленечка, із сивими вічками, з чорними брівками. Бери, закіль не пізно, закіль нихто не злакомився на каміницю, то і є твій час.

– Але ж я нічого до неї не відчуваю.

– Притисни кілька разів д’собі, то й відчуєш. Ба, а до сеї вже-с за один день відчув? Сміх, та й годі. Чи ти всліп, що не видиш, яка вона магулювата?

– Годі, мамо. Дівчина як дівчина. Дуже мила, приємна, – не здавався Василь.

– Бодай-сь всліп… та бодай-сь всліп, коли не видиш того, що всі видят! Ти її тепер не видиш, а коли увидиш, буде запізно. Кулаки меш гризти, а не відтрутиш, бо то вже твоє.

На зимові канікули Леся приїхала без Ганнусі, бо мама заборонила привозити подругу. Василь, не довго думаючи, гайнув до Рогатина, де жила дівчина, незважаючи на мамині заборони і прокльони.

Не сподівалася побачити Василя, але неймовірно зраділа його приїзду.

– У першу хвилину, коли-м тебе побачив, зрозумів, що ти мені вже люба. Маєш бути моєю.

– У вашому краї людину звідусіль оточує казка, – шепотіла щасливо.

– Житимеш у нашому краї. Житимеш у казці.

– Мовчи, бо наврочиш.

– Мовчу.

Не допомогли ні материнські сердиті сльози, ні батькове похмуре мовчання. Василь щотижня їздив до Львова, разом з Ганнусею вони ходили в музеї, на концерти, цілувалися, обнімалися, а після Зелених свят написали заяву до РАЦСу. За місяць отримали свідоцтво про одруження. Опісля поїхали на озеро Синевир, до фортеці Тустань і на скелі Довбуша.

– Загадай бажання, і я його виконаю, – шепотів щасливо, цілуючи молоду дружину.

– Хочу, щоб ти освідчився мені по-бойківськи, – кокетувала Ганнуся.

– Нусю-Нусечко! Люблю тя так щиро, як можна лиш любити. Цілував би-м тя сночи і зранейка, як малейке дітинча, водив би-м тя горами і долами, щоби всі люди, які нас увидят чудувалися нашому великому щистю. Загартав би-м тя у такі збиранки, яких нихто николи й не видів, укладав би-м тя горілиць на пахучому сіні, щоб звізди небесні засвідчили, яка-сь красна, віддав би-м те остатну сорочку, лем би вічка твої до мене сміялися.

Відтоді і стала Нусею.

Нуся з Василем учителювали. Їхнє життя, як тепле літнє повітря, попливло розмірено і спокійно. За півтора року в подружжя народилася донечка Настуня, а невдовзі після хрестин молода сім’я переселилася у новозбудовану хату, стіни якої Нуся розфарбувала власноруч.

Коли переступили поріг нової оселі, подала Василеві скрипку і попросила заграти «на долю». Невідома їй досі мелодія звучала то розпачливо, то щасливо, то весело, то звабливо. Закохані душі з’єдналися у тому пісенному вирі блаженства, сподіваючись на добру і щасливу долю.