– Обов’язково навчу Яринку грати в шахи.

Було далеко за північ, але сон не йшов до Олексія. Тільки заплющував очі, як хмари вогню і диму сягали небес, а він, огорнений холодною пеленою, біг летовищем, над яким завис завмерлий крик…

Ішов Львовом ніби кладовищем – так сумно було довкола. Душа щеміла, Олексієві було важко і боляче. Прапори, позначені чорними стрічками, ніби жалобні хоругви, нагадували, що сталося велике лихо. Сліпуче сонце пливло по небі, а Олексієві було холодно, ніби хтось перетяв сонячні промені і вони не сягали людей. Здавалося, що страшна чума пронеслася над містом. Хлопцеві інколи зустрічалися люди в чорному одязі. Літній ранок розсівав смуток, звідкись доносилась жалобна музика. Притуливши до грудей згорток, пішов до лікарні.

– Вам до кого? – запитала молода дівчина в білому халаті.

– До Косарських, – промовив тихо і відчув як страх млосно підступає до серця. – Вони всі живі?

– Звичайно, – відповіла коротко і провела його до палати.

– Лесик прийшов! – радісно вигукнула Яринка.

Вона лежала із забинтованою головою на якомусь дуже високому ліжку, до правої ноги було підвішено вантаж.

– Чому ти сама? – роззирнувся по палаті Олексій.

– Вона не сама, вона зі мною, – зауважив лікар, якого хлопець чомусь не побачив. – Зараз я піду до інших хворих, а Яринка залишиться з тобою. У випадку тривоги натискайте червону кнопку.

– Зі мною мама сидить, але зараз вона пішла до тата, який лежить у сусідній палаті, – сказала, усміхаючись, дівчинка.

– Ану відгадай, що я тобі приніс?

– Зараз. зараз… Дай подумати. Мабуть, банани, апельсини і… напевне, цукерки.

– Ось, бери, – витягнув з коробки і простягнув їй чудовий голубий з білими вітрилами кораблик.

– Ой, Лесику, – вигукнула захоплено, – ти змайстрував мені кораблик щастя. Я знала, вірила, що ти колись мені його подаруєш. Які ми щасливі, правда? Ми завжди будемо щасливі, – щиро зазирнула Олексієві в очі.

А здалеку донісся похоронний плач церковних дзвонів… За невинно убієнними…

На світанку Ярину розбудив дзвін. Вона сіла на ліжку, перехрестилася. Ще вчора чула, як чорний крук, провісник смерті, кричав, кружляючи над прибережними травами, а потім завернув на Катрусине обійстя.

– Катруся вмерла, це по ній дзвонять, – промовила пошепки Ярина. – Вмерла в травні, у пору, коли природа святкує своє воскресіння, пішла у темноту смерті, залишивши все. Життя – обман, смерть – істина, якої ще ніхто не розгадав.

Поволі підвелася з ліжка, підійшла до вікна. Травневий ранок привітав її білими нарцисами, що, вмившись вранішньою росою, згорнули свої пелюстки, чекаючи появи сонця.

– Катруся вмерла, – навіщось повторила Ярина і почала повільно одягатися.

Колись Катруся була її найкращою подругою. Одиначка, вона виділялася з-поміж дівчат вишуканою шляхетністю, ніжною вродою. Завжди усміхнена, з великими карими очима і тонкими чорними бровами, володіла тією магічною силою, що заставляла всіх їй коритися. Хлопці бігали за Катрусею ще з дитинства, дівчата заздрили їй і старалися бути подібними до неї. Вона чудово співала і танцювала, ніколи ніхто не бачив її роздратованою чи злою. Найкраще одягалася, найкраще вчилася у школі. Все у її житті складалося так гарно і легко, як у казці, жила оточена любов’ю родини, у якій ніколи не було сварок чи нестатків.

Тоді, коли Катруся з книжкою в руках колисалася у кріслі-гойдалці, Ярина з мамою мліли у колгоспних буряках.

Конец ознакомительного фрагмента.