Спав я спокійно – як людина, що зробила свій вибір.

На зорі я прокинувся, сяк-так уліз у свій звичний одяг – косо-криво, але це не мало жодного значення – причепив до пояса піхви з Єдинорогом і рушив до дверей. До дверей моєї кімнати.

А двері виявилися замкнені.

Ще не розуміючи, що відбувається, я почав стукати – спочатку здоровою рукою, а потім – залізним придатком. Довго ніхто не з’являвся. Нарешті за дверима почулися неквапні важкі кроки господаря дому. Кроки зупинилися перед дверима, але відчиняти Коблан не квапився.

– І чого тобі не спиться? – сонно промурмотав він.

– Це моя справа. Мені треба додому, – зажадав я. – Відчиняй!

Якийсь час Коблан мовчав.

– Ні, не відчиню, – повідомив він після довгого роздуму. – Бо ти й справді додому підеш.

– Саме так! Відчиняй негайно! – у мені поступово починало закипати роздратування. – Я повинен повернутися додому!

– Нічого ти не повинен, – позіхаючи, заперечив із-за дверей коваль. – А якщо й винен – то мені. По-перше, маєш у мене в домі жити. По-друге, за руку твою залізну й за роботу мою тяжку заплатити. То ж сиди тихо й не буди мене.

– Скільки я тобі винен? – якомога отруйніше поцікавився я. – За руку марну? Скільки, ковалю? Устаде! – в останнє слово я вклав уже відверте презирство.

Але Коблан не образився й не відчинив дверей, як я розраховував.

– Ото коли користь від руки з’явиться – тоді й поговоримо, скільки хто й кому винен, – відгукнувся він так само байдуже. – А вдома у тебе жодної користі від руки не буде. І тоді мені моїх грошиків не бачити. То ж не репетуй, а йди вправляйся. Ось коли стиснеш залізні пальці – випущу й плату погоджуся взяти. А доти – сиди. Годувати буду, напувати буду. Вбиральня сам знаєш де – і не заважає, і під боком, і не втечеш…

Справді, вбиральня була в глухому дворику, вийти в який я міг із моєї кімнати. Сам дворик було обнесений глухим глиняним дувалом у три моїх зрости, і втекти звідти можна було лише через… загалом, ніяк.

– Отож, що швидше меч у нову руку візьмеш – то швидше додому повернешся, – по-філософськи закінчив Коблан, і його кроки віддалилися з такою ж неквапною ваготою.

Спочатку я не повірив власним вухам. Мене, Вищого Чена Анкора, одного з найвідоміших і найзнатніших громадян Кабіра та й узагалі емірату, – мене замкнув у себе вдома звихнений коваль?!

…Утім, незабаром довелося повірити. За годину два підмайстри принесли мені сніданок. Ледь зачувши звук зовнішнього засува, я квапливо підвівся зі свого ліжка, на якому лежав у повній зневірі, але підмайстри спішно опустили на підлогу біля порога таці з їжею і встигли зникнути за дверима, перш ніж я перетнув кімнату. Брязнув засув, я від злості штовхнув ногою безвинну тацю і з безсилою люттю замолотив у двері руками.

Від залізної руки на дверях залишалися потворні подряпини – і все…

Спочатку я намагався вмовити Коблана, який щодня заходив до мене в кімнату. Коваль уважно вислуховував усі мої гнівні тиради, а потім сідав до столу й починав віщати щось туманне, з чого можна було висновити, що Коблан справді трохи звар’ював, а тепер намагається заодно звести з розуму й мене.

Я погано слухав його, оскільки голова моя була зайнята зовсім іншим. Проте докучливий і нав’язливий, як дзижчання мухи – лише дуже великої мухи! – Кобланів голос все ж проникав у мою свідомість, і я мимоволі відзначав, що коваль говорить щось про живу сталь, про духовний зв’язок людини з її зброєю й про те, що коли дуже захотіти, коли повірити…

Я не знаю, чи було це уривками з давніх трактатів, викладом стародавніх легенд чи мареннями самого Коблана, але тільки після кожної такої бесіди коваль брав мою мертву руку своєю лапою й стискав металеві пальці на руків’ї мого Єдинорога.