І все повторилося спочатку. Я тримав, вони били. Вони – били, я тримав.

І так – п’ять разів.

П’ять разів. П’ять болісних вічностей, п’ять залізних штирів, п’ять пальців у руці…

П’ять.

Пальців.

П’ять…

Пальців.

П’ять…

Розуміння обпалило мене, як полум’я горна заготовку, я мало не закричав…

Але тут усе й закінчилося.

І Коблан Залізнолапий, майстер із дивацтвами, оголосив, що нам час обідати. Йому і різним неробам і ледарям, імена яких він і вимовляти відмовляється на голодний шлунок.

Чи я зголоднів, як ніколи, чи ще щось, але обід у Коблана виявився анітрохи не гірший, ніж у мене – чудовий плов по-дубанськи з жовтим горохом, бараняча густа юшка піті з гострими пахучими приправами й аличею, свіжі фрукти, два сорти вина…

Перший сорт – Кобланова отрута; і другий – мій мускат із сонячного Тахиру, який, крім мене, чомусь ніхто не пив.

– Пригощайся, устаде, – я підсунув обплетену сулію Коблану.

– Це в кузні я – устад, – Залізнолапий із сумнівом оглянув сулію, обережно підніс її до губ і майже одразу ж поставив на стіл. – А за столом я – Коблан, і ти знатніший від мене. Хоч і молодець ти, – несподівано зізнався коваль, і я завмер з набитим ротом. – Не кожен Вищий, до того ж однорукий, так одразу кліщі схопить і до ковадла стане. Не чекав…

– І даремно, – усміхнувся я. – Що з дурня взяти?

Коблан ошелешено вирячився на мене, побачив, що я усміхаюся – і раптом оглушливо зареготав. Я не стримався й розреготався слідом за ковалем. Підмайстри, що сиділи в кінці стола, несміло захихикали, але їхня боязкість невдовзі минула…

Отак ми сиділи й сміялися – і гнітюча напруга останніх більше ніж двох місяців, що минули від того клятого дня, поступово відпускала мене. Я відчував себе колишнім, відчував, що знову стаю самим собою – веселим Ченом, душею товариства, легковажним і легковірним; таким, яким був…

Ні, не таким. Я обманював сам себе й не міг обманути до кінця – отже, я вже був інший. Мав рацію емір Дауд. Багато чого в мені змінилося, і не лише зовні… Отакі справи, Чене-підмайстре!

Я підсунув до себе сулію з мускатом і мало не перекинув її – такою легкою вона виявилася. Роздивившись ближче, з’ясував, що сулія майже порожня. Я з повагою глянув на Коблана, що захоплено жував.

Тепер зрозуміло, чому він п’є лише своє вино. А я йому всього кілька бочок тоді запропонував, дурень…

Дні змінювали один одного, палахкотів горн, висів у кутку кузні над шпичастим Коблановим ґерданом мій Єдиноріг, сам Коблан із підмайстрами лупили молотами, я в міру сил допомагав їм – тримав кліщами заготовки, крутив ножний привід шліфувального кола, іноді брав в уцілілу руку вже майже готові фаланги сталевих пальців, теплі після шліфування, і надовго стискав їх у кулаку або, за порадою Коблана, прикладав їх до руків’я свого меча.

У мене більше не виникало сумнівів у тому, чи потрібно це. Розумів: потрібно.

Металева рука народжувалася в мене на очах. Із ювелірною точністю коваль підганяв шарнірні зчленування, необхідні для майбутніх пальців і зап’ястя, і я лише дивувався, як однаково акуратно він міг працювати кувалдою й легеньким молоточком.

Це справді був Майстер.

І весь цей час древня рукавичка, сплетена зі сталевих кілець із пластинами, лежала на ослинчику, оточеному мотузяним загородженням; і рівно горіли чотири тонкі свічки й один каганець.

Рукавичка чекала. Чекала свого часу.

І дочекалася.

…Коблан дістав із горна вже готову, загартовану й відпущену, що аж пашить жаром, руку і дбайливо опустив її – ні, не у воду.

В олію.

Із шипінням рука занурилася в цю купіль; здійнялася хмара густої, з різким запахом, пари. І коли рука вийшла назовні – вона тьмяно полискувала, і краплі гарячої олії стікали з неї, як краплі… краплі крові!