Цього гінця я не пам’ятав, але одягався він точнісінько так само, як і будь-який ґулям еміра – святковий чекмінь із темно-синього сукна, підперезаний червоним поясом, гостроверха шапка з косицею гінця, гостроносі ічиги на ногах… І неодмінний ятаган за поясом.

Та й ґулям був такий самий бородатий і чорнявий, із тим же орлиним профілем, що й усі емірові гінці. Чи їх вирощують спеціально для Дауда?..

– Великий емір Кабіра запрошує Фальґрима, лорда Лоулезького, до себе в палац. Сьогодні ввечері відбудуться заручини високоповажного Кемаля аль-Монсора Абу-Саліма зі шляхетною пані Масако Тодзі.

Гонець відтарабанив усе завченою скоромовкою, відтак помітив мене – я відійшов до вікна, щойно він з’явився, – і квапливо продовжив:

– Вас, Вищий Чене Анкоре, великий емір також запрошує на торжество. Посланий до вас ґулям не застав вас удома… – Він запнувся й несподівано закінчив: – А з вашого дворецького й слова не витягнеш!..

Я стримано кивнув.

Коли двері зачинилися за гінцем, відісланим на кухню, Фальґрим глянув у вікно, виявив за ним те ж, що і я – близький до завершення день – і перевів погляд на мене.

– То що, Чене Анкоре Вейський, ходімо нареченого з нареченою обзирати? Бо темніти незабаром почне. Може, хоч там розвієшся…

Я мовчки кивнув іще раз. Тактовні все ж у мене друзі…

Пишна суєта свята, на яке ми з Фальґримом трохи спізнилися, одразу ж закрутила мене, справді даючи можливість ненадовго забутися – і я з радістю занурився в цей гучний вир, що блищить вишиттям одеж, сліпучими усмішками, поліруванням клинків і чаш із іскристим вином.

Я із щирою радістю вітав знайомих, намагаючись не звертати уваги на співчутливі погляди; кланявся дамам й розсипався компліментами; навіть жартував, я був майже веселий, метушня облич і вітань витиснула з голови важкі думки: чого не зміг домогтися хміль вина, домігся хміль свята.

Іноді мені здавалося, що все повернулося на круги свої, що все – як колись, і я сам – колишній чарівний і галантний Чен Анкор, душа товариства… і нічого не трапилося, немов і не було ніколи розрубаного тіла на кабірській вулиці, не було незнайомця з вигнутим дворучним мечем, не було неба, що падає на турнірне поле…

Не було!..

…Коли шум у залі раптово стих, я навіть не одразу зміркував, у чому справа, всерйоз захопившись розмовою з крихітним Сабіром Фучжаном, який умів напрочуд легко управлятися з величезним Місячним ножем Кван-до.

Озирнувшись, я зрозумів, що наближається кульмінація сьогоднішнього вечора. Гості вже встигли звільнити центр зали, у кутку розташувалися товсті зурначі зі своїми дудками й згорблений старець із п’ятиструнним чангом – і тепер у колі залишилися двоє.

Небіж еміра Кемаль аль-Монсор – міцний як на свій вік юнак – і його наречена, струнка й легка на ногу Масако з роду Тодзі.

І відблиски вогників безлічі свічок грали на бездоганно відполірованих лезах: вузькій і довгій алебарді-нагінаті в руках пані Масако і важкого ятагана – у руках Кемаля.

У руках…

Я подумки осмикнув себе й почав із цікавістю чекати танцю на честь заручин.

Нарешті вони вклонилися одне одному: аль-Монсор – із неквапною гідністю і стриманою усмішкою, Масако Тодзі – низько й шанобливо, теж із усмішкою, але трішки лукавою.

А потім нагіната пані Масако ледь здригнулася й невловним рухом злетіла вгору, описуючи подвійне коло впритул до завмерлого Кемаля. Завмерлий – та не зовсім. Тричі лунав чистий дзвін металу – це стрімкий ятаган аль-Монсора злегка змінював траєкторію клинка нагінати. І одразу ж Кемаль зірвався з місця – і наречений із нареченою закружляли залою в дзвінкому, звитяжному танці під пронизливі зойки зурни й низьке ремствування чанга.