– Не я вам, а ви мені робите честь! – не знайшов сказати іншого Стецько, пригадавши, як колись, повертаючись глупої ночі з безпросвітної пиятики в Дмитриковому бараці і кілька разів обійшовши табір, бо помешкання наче в воду впало, а до чужих ночувати Стецько не хотів іти, надибав десь на задвірку, де кінчалися бараки, на професора Каву, який, спершися на ріг таборового складу, на самоті, не бачачи й не сприймаючи нічого навколо себе (бо Стецько його покликав, а той справді не чув), напівголосно вичитував у пітьму щось довге й жалісливе, від чого Стецькові стислося серце, хоч він і не втямив до ладу, що саме вичитував професор Кава. Але тоді Стецька чи від чудернацьких слів, – наче слова, а заразом наче й не слова, – чи то від самої постаті професора Кави, якоїсь інакшої, ніж завжди, чи просто від пригадки власних пиятик пойняла невимовна туга й сум. Правда, згодом воно, звичайно, забулося, бо Стецько не любив захаращувати ні голови, ні серця зайвиною, з чим мозок не давав собі ради, однак від тієї зустрічі в нього лишилося дивне враження, про яке він навіть під час найрозперезанішої гульні ніколи не прохоплювався і словом від сорому зрадити вголос те, що випадково відкрилося йому тоді за бараками, ймовірно, ще й тому, що воно стосувалося не його, Стецька, якого всі знали, п'яничку й слабодуха, а того найсправжнішого, потаємного, самому Стецькові незвичного й незбагненного Стецька, про якого він наважився б говорити хібащо тільки перед Богом.

Зрештою, такого, як тоді, коли він ненароком підслухав професора Каву, йому й справді не траплялося, та й не від горілки воно прийшло, бо ніколи згодом, хоч і як доводилося йому глибоко заглядати в чарку, і натяку на щось подібне він не переживав, оскільки тоді йому не лише здалося, а він просто побачив перед собою, як від проказувань професора Кави, все його життя виопуклилося до найдрібнішої рисочки, мов на долоні, і голос, одягнений в голос професора Кави, м'яко, аж довго згодом щеміло всередині, нагадував, хоч і не звертався безпосередньо до Стецька: ось, Стецьку, перед тобою те, що ти зробив, а дивися, чим тебе наділили від колиски, тільки ти цим другим ніколи не скористався! Тобі відміряли ущерть усього того, що ти захоплено подивляв в інших, лише ти його через горілку не роздивився, і тепер воно навіває на тебе сум і тугу, хоч ти й ладен клястися, ніби винна в цьому не пізня година й не горілка, а голос професора Кави, навіть не сам голос, а те, що він вичитує свої гімни нової релігії, з чого всі в таборі сміються і ти також, хоч ти ні разу їх не чув, оце вперше, досі охоче (правда, без злоби, бо ти не створений чинити зло, хоч дурощі теж легко до лихого допроваджують) приєднуючись до інших кепкувальників, що, зрештою, не зменшувало твоєї пошани до вчености професора Кави, ніким не перевіреної, однак усіма чомусь непохитно визнаної. А тепер ти чуєш на власні вуха ті дивацькі гімни, чи як там про них ще говорять, а базікають про те і кумедне, і сороміцьке, і тобі не смішно, а сумно, аж здається, ніби твого суму не годен вмістити в собі і світ, стільки його в тобі, бо в словах, які, розтягуючи, виголошує професор Кава, ти бачиш свою долю і все, що міг зробити, та полінувався. І тобі жаль серце крає, бо голос професора Кави – це голос твого власного сумління, який прибрав подобу професора Кави.

Може й тепер це водить мене голос власного сумління, який одягнув подобу професора Кави, подумав Стецько й не досить впевнено спитав:

– А чи ж я вам не перешкоджатиму!

– Пане Стецьку, – врочисто, ніби з далекої трибуни, відповів професор Кава, а одночасно так тепло, що Стецько одразу повірив, – я невимовне тішитимуся, коли ви завітаєте до мене. Ви зробите мені своїми відвідинами велику прислугу, бо я зараз саме в тому стані, коли без співрозмовника людина не годна дихати. Це ж ви й по собі знаєте.