– Це Снежана, – неловко отвечал юноша.

– Твоя дівчина?– подхватила женщина. Молодые люди тотчас покраснели.

– А чому я бачу збентеження на ваших лицях? (А почему я вижу смущения на ваших лицах?) – засмеялась женщина. – Здрастуйте, Снежана, мене звуть Ірина Михайлівна. Я – мама цього козака. Ти наглядай за ним, а то він ще зовсім дитя і такий несамостійний (Ты приглядывай за ним, а то он ещё совсем ребёнок и такой несамостоятельный).

– Добре, Ірина Михайлівна, – улыбнулась девушка. – Я не відійду від нього ні на крок. (Я не отойду от него ни на шаг).

– Яка кмітлива у тебе дівчина (какая сообразительная у тебя девушка), – сказала Ирина Михайловна, подмигнув сыну.

– Мама… – начал Михайло, давая понять, кто здесь лишний.

Ирина Михайловна спохватилась.

– Ну що, діти, мабуть, вам не заважатиму. У мене сьогодні ще багато подів. (Ну что, дети, пожалуй, не буду вам мешать. У меня сегодня ещё много дел).

– Весела у тебе мама, – сказала Снежана, когда Ирина Михайловна присоединилась к своим коллегам из партии «Свобода».

– Так (да), – мрачно усмехнулся Михайло. – Лише дуже зайнята (только очень занятая). Вона депутат міської ради і директор спільного українсько-польського підприємства (она депутат городской рады и директор совместного украинско-польского предприятия).

– А твій батько? – спросила девушка. – Він ким працює? (Он кем работает?)

– Він начальник районної міліції, – отвечал Михайло.

– Знатні у тебе батьки, – улыбнулась девушка. – І твоє майбутнє я бачу як ясний день. Ось, закінчиш університет, підеш по стопах матері, станеш директором, потім депутатом. Спочатку – міським, потім – обласним, а там, дивишся, виберуть тебе у Верховну раду. (И твоё будущее я вижу как ясный день. Вот, окончишь университет, пойдёшь по стопам матери, станешь директором, потом депутатом. Сначала – городским, затем – областным, а там, глядишь, изберут тебя в Верховную раду).

– Одному лише Богові ведено майбутнє (Одному лишь Богу ведомо будущее), – возразил Михайло и засмеялся. – Снежана, ти заглядаєш у віддалену перспективу, говориш, як стратег; народилася б чоловіком, стала б військовим, дослужилася б до генерала, не менше. (Снежана, ты заглядываешь в отдалённую перспективу, говоришь как стратег; родилась бы мужчиной, стала б военным, дослужилась бы до генерала, не меньше).

– Якби я була генералом, звільнила б споконвічно українські землі від москалів. (Если бы я была генералом, освободила б исконно украинские земли от москалей), – сказала она, сверкнув глазами, и вдруг запела:


Веде нас в бій борців упавших слава,

Для нас закон найвищий та наказ —

Соборна Українська Держава

Вільна, міцна, від Тиси по Кавказ!


Едва Снежана окончила гимн националистов, как раздался командный голос хорунжего:

– Рота, будуйся!

Бойцы доблестной повстанческой армии расхватали винтовки и заняли свои места в строю.

– Рота, на-лі-во! – прокричал командир. – Кроком марш. Пісню заспівуй. Тільку ві Львові…

По старинным улочкам древнего города, стуча сапогами о каменную мостовую, участники военно-исторической реконструкции строем двинулись в Ореховый гай, дружно запевая в унисон:


Най єнші шукають на вербах грушок

В Мюнхені, Парижі, Торонті,

Мене ж Бог боронить від хибних думок,

Зі Львова я ані ні крок.


«Она умная, красивая, – думал Михайло, краем глаза поглядывая на свою румяную подругу, – она верит, что у меня большое будущее. Быть может, она та, которую я так долго искал?» Он улыбнулся своим мыслям и затянул песню со всеми остальными:


Ховаймо на спід тягар наших бід,

І в Штати нема чо тікати.

Таж пиво у нас холодне, як лід,