Марцела не виходила Іванові з голови. То ж треба… Приїхати самотужки у таку далину, до забитого гірського села, аби знайти поховання не баченої ніколи рідні… Не побоятися страхіть, які приписують Україні там, «за бугром»… Вжеж, не раз доводилося чути: «А це правда, що у вас там ведмеді вулицями ходять?» У таких випадках кепкував, мовляв, ведмеді у нас не ходять, а їздять на «хамерах», бо ж вибоїн багато, а оскільки дороги ще й не освітлюються, доводиться «хамери» інкрустувати камінцями від Сваровскі – вони найкраще відображають зустрічне світло… Чехи здебільшого не розуміли українського «стьобу» і «для годиться» всміхалися крізь зуби…

Заїхавши у село, Іван звернув у провулочок, наприкінці якого бовванів старий монастир. До монастиря притулилася хата, у якій народився.

Монастир утримував невеличкий сиротинець, і дітлахи у пошуках ласого шматочка винаймалися по хатах на «господарку». Ледь не у кожній родині існував шмаркатий підопічний, що залюбки отримував за «лавор» налущеної кукурудзи та шмат біленької пухкої булки з «лекварьом».

Не встиг Іван заглушити двигун попід парканом, як зелені допитливі очиська вже зазирали крізь вікно у розкішний шкіряний салон.

– Привіт, тезко, як життя-буття? – Іванові був до вподоби цей рудий кирпатий хлопчисько, що ніколи не нарікав на сирітське животіння, а натомість зі знанням справи бомбардував запитаннями.

– Дядь Вань, а це у вас «хач-бек»? Дядь Вань, а що краще – ручна коробка передач чи автомат? Дядь Вань, а скільки вона максимально витискає на трасі?

Іван потай підсміювався над дитячою всеобізнаністю – добре бо знав, з якого джерела черпається інформація. Всі куповані ним часописи про новинки автомобільного життя за збігом терміну актуальності перекочовували до маленького Іванка попід залізне казенне ліжко. Іншим хлопчакам було до скарбу зась – у обидва ока беріг дорогоцінну спадщину. І варто було комусь із зухвальства на те зазіхнути, як негайно мав розмову з великим Іваном – непохитним авторитетом усього села. От і зараз, покуйовдивши малечі палаючого чуба, Іван перепитав:

– Як у тебе там? Все гаразд? Ніхто не ображає?

– Ну що ви, дядь Вань!!! Хто би наважився? – Хлопець задирливо постукав носаком завеликої, але фірмової кросівки, що також дісталася у спадок від великого Івана, по колесі машини. – Тьху-тьху… Всі ж знають, що у мене – «криша»!

– «Криша» кришою, а ти сам маєш вчитися себе боронити. Не завжди дядя Ваня під боком буде. Матиму час – покажу тобі кілька потаємних прийомчиків самозахисту, так і бути… А наразі… – напорпав у кишені джинсів цілу жменю дріб’язку і пересипав у дитячу довірливо вивернуту долоньку. – На ґаздівстві був сьогодні? Допомагав?

– Дядь Вань, ображаєте… Йдіть додому, мама вам розповість, скільки всього я переробив…

– То чого стоїш? Гайда за цукерками!

Малого наче вітром здуло, а Іван попрямував углиб подвір’я. Мама розвішувала на линвах випрану білизну й, забачивши сина, радісно витирала руки фартухом.

– Йой, Іванку, дубрі, жесь приїхав.

– Мамо, я вам скільки разів казав – не райбайте у потоці. – Від білизни пахло крижаною свіжістю, протічною водою, та аж ніяк не пральним порошком. – Я вам для чого машинку-автомат купив? Пак жалієтеся, же поперек болить.

– Айбо я, Іванку, пак не годна спати, коли од постелі хімійов смердить…

– Ви, мамко, такоє, геби у минулому столітті жиєте. Весь світ райбать у машинці, а ви – у потоці…

– Хай хоч у позаминулому, а я, Іванку, буду робити так, як моя мамка та й баба робили… І можеш ти хоть шо мені казати. Я тя другоє хотіла зазвідати… Вже би час вино здоймати… Я натігуватися на лазиві уже не годна, а твій «замєстітєль» ще замалий тому всьому раду дати. Але позирай – за пару неділь заморозки будуть, то най би вже у бочках бродило…