– Як це хто? Вона! – сказав Додо, вказавши пальцем на Алісу.

Всі одразу оточили Алісу, безладно лементуючи:

– Призи! Призи!

Аліса й поняття не мала, що робити; в розпачі вона сягнула рукою до кишені і вийняла звідти пакетик цукатів (на щастя, він не розмок у солоній воді). Кожен дістав по цукатику – вистачило якраз усім.

– Але і їй належиться приз, – зауважила Миша.

– Певна річ, – дуже поважно відповів Додо.

І, повернувшись до Аліси, спитав:

– А що ще є у тебе в кишені?

– Тільки наперсток, – скрушно відказала Аліса.

– Давай сюди, – сказав Додо.

Тоді всі знову з'юрмилися навколо Аліси, і Додо урочисто вручив їй наперсток.

– Зробіть нам таку ласку, – сказав він, – прийміть цей найелегантніший у світі наперсток!

Коротеньку його промову було зустрінуто загальними оплесками.

Така церемонність здалася Алісі безглуздям, але всі мали такий поважний вигляд, що вона не посміла зареготати. Вона не знала, що й казати, тож просто вклонилася і взяла наперсток з якомога урочистішим виглядом.

Далі прийшла пора ласувати цукатами, і тут не обійшлося без ґвалту й колотнечі, позаяк великі птахи ремствували, що не встигли розкуштувати свого приза, а маленькі ним давилися, і їх раз у раз доводилося гупати по спині.

Нарешті, коли було вже по всьому, вони знову посідали кружкома і попрохали Мишу розповісти щось іще.

– Пам'ятаєте, ви мені обіцяли розказати свою історію, – нагадала Аліса, – звідки можна буде дізнатися, чому ви ненавидите ко… і со… – додала вона пошепки, остерігаючись, як би не образити її знов.

– Моя історія, хвакт звісний, довга і сумна, – з зітханням промовила Миша.

– Як хвіст мій? – перепитала Аліса, не розчувши гаразд Мишиного «хвакт звісний» (саме так у неї вийшло). Авжеж, він у вас і справді довгий, але чому сумний – ніяк не збагну.

І, доки Миша говорила, Аліса не переставала гадати, до чого тут мишачий хвіст.

Тож історія Миші в її уяві прибрала десь та кого звивистого вигляду:

Стрів[2]

Мурко мишку

в хаті і почав

їй казати: «Я тебе

позиваю, ходім,

мишко, на суд;

відкладать

не годить-

ся: будем

нині су-

диться,

бо на мене

з безділля

напав уже

нуд». Каже

мишка Мур-

кові: «Що за

суд безго-

ловий?

Ні судці, ні

підсудка

ми не

знайде-

мо тут».

«Сам я вис-

туплю хутко

за суддю

й за під-

судка;

вже

і ви-

рок

го-

то-

вий:

то-

бі,

ми-

ш-

ко,

ка-

пу-

т

!

– Ти не слухаєш! – гримнула на Алісу Миша. – Про що ти думаєш?

– Вибачте, будь ласка, – сумирно сказала Аліса. – Ви вже, мабуть, чи не на п'ятій звивині зі слів?

– На п'ятому з ослів! – люто крикнула Миша.

– На п'ятому з вузлів? – спантеличено перепитала Аліса. – Ой, дайте, я допоможу розплутати!.. (Вона завжди готова була стати комусь у пригоді.)

– Нема що давати! – сказала Миша, підвівшись і йдучи геть. – Знущаєшся, так? Наплела сім мішків гречаної вовни!

– Я ж не зумисне! – промовила бідолашна Аліса. – Ви така вразлива, далебі!

Миша тільки забурчала у відповідь.

– Будь ласка, верніться і докажіть свою історію! – гукнула їй услід Аліса.

– Будь ласка! – загукали хором усі решта.

Але Миша лише роздратовано тріпнула головою і наддала ходи.

– Як шкода, що вона пішла! – зітхнула Лорі, тільки-но Миша зникла з очей.

А стара Крабиха скористалася з нагоди, щоб напутити свою дочку:

– Отак-то, рибонько! Це тобі наука: треба стримуватися в косючих ситуаціях!

– Прикуси язика, мам! – огризнулося Крабеня. – Ти навіть устрицю виведеш із терпіння!

– От якби тут була наша Діна, – голосно сказала Аліса, не звертаючись ні до кого зосібна. – Вона б швидко принесла її назад!

– А хто така Діна, дозволь спитати? – озвалася Лорі.

Аліса аж засяяла, бо ладна була день і ніч говорити про свою пестунку.

– Діна – то наша киця. Вона так хвацько ловить мишей! А бачили б ви, як вона полює на пташок: раз – і нема!