– А ви? Що б ви запропонували?, – приём полемики не новый, но эффективный, мол, критиковать легче всего.

– По-перше хочу звернути Вашу увагу, що я не кандитат, не депутат і не збираюся балотуватись, а подібне запитання краще адресувати саме їм. Проте, я відповім.

Основне для кожної людини – це її добробут. Зверніть увагу, що лише у нас в Україні мінімальна заробітна плата дорівнює прожитковому мінімуму. Ситуація, коли за місяць роботи людина заробляє стільки, скільки їй потрібно для підтримання температури тіла називають економічним рабством. Ви знаєте, що це не абстракція і у «провінції» «мінімалку» платять багатьом. Але і ця рабська «мінімалка» вирахувана за незрозумілими критеріями. На неї неможливо сьогодні, навіть, винайняти житло, а ми живемо не на екваторі в шалаші чи у будинку з картонних коробок – не проживеш. Я рівняюсь на вартість житла, бо труд – це товар, а обрахунок собівартості будь-якого товару починається з витрат на, так званий, основний капітал. В розвинутих країнах чверть мінімальної платні вистачає аби винайняти «студію», тобто кімнату в комуналці. Так само має бути і у нас. Отже: найперша вимога має бути про підвищення мінімальної платні до такого рівня, коли чверть її вистачатиме «наймиту» на оплату кімнати в «комуналці».

Друге – це податки. На перший погляд у найманого працівника не багато вираховують, але ж на його платню, ще й нараховують! Якщо просумувати все, що вираховують і нараховують на «наймита», а з того, що лишилося відняти ще 20% ПДВ (яке платить останній споживач, а усім іншим його повертають), то це складе понад 50 відсотків! Який бізнес обкладений таким же податком, як наймана праця? Зрозуміло, що одразу зменшити відрахування неможливо, але треба хоча б зрівняти податки «наймита» і «бізнесюка».

До речі – ПДВ зараз обкладено майже все, тому простіше його вирахувати одразу із заробітків, бо багато так званих «платників ПДВ» – є не «платниками», а – «перерах@ми».

– Треба його висунути у депутати! – обратилась Агитатор к стоявшим рядом Зубру, Шахтёру и Добытчику. Те на призыв отреагировали холодно, ибо они мысленно давно были возле лотков с кофе и бутербродами.

Агитатор была удивлена уже тем, что «схидняк» разговаривает на литературной украинской речи, а смысл того, что говорил «прыхыльнык рэжыму» ей вообще в голове не укладывался. Агитатор была удивлена и взбудоражена услышанным, а не ошарашена, как того требовалось нам. Пришлось продолжить «мозговой штурм»:

– Невже ви настільки наївні? У нас давно вже затвердилася влада багатіїв, тобто фінансова олігархія. Місце депутата у Верховній Раді коштує 2 мільйони доларів – про це вже, навіть по телевізору розповідають. Ви думаєте, що в мене є такі гроші, чи я зможу їх назбирати? А якби і були? Навіщо «бізнесюкові» платити два мільйони, аби потім «робити добро наліво і направо»? Ви ж знаєте український бізнес – якщо не заробиш 100 відсотків на вкладеному, то тебе друзі-багатії вважатимуть «лохом»!

– Але ж це треба якось змінювати!?

– Хіба це можна змінити ввівши парламентсько-президентську форму правління? Вже простіше пристосуватись. Ось наприклад: домовитись перед виборами з сусідами і коли прийде якийсь черговий «кандидат у депутат», то нехай просмолить дах будинку, поміняє труби у підвалі, заасфальтує двір і тому подібне. Витрати на суспільно-корисні проекти – залежно від рівня ради, чим вище, тим дорожче. Нехай виконає обіцянки наперед бо, як відомо, ніщо так не підвищує рівень довіри, як передоплата. А тоді вже голосуйте за нього і хай краде скільки вдасться. При цьому не слід «попускати» корупцію – контроль має тільки збільшуватись. Поступово, як і на кожному нерегульованому ринку, наступить криза, депутатство стане збитковим і з'явиться можливість для розвитку справжнього народовладдя.