Сонце піднімалося усе вище. Над жнивним полем, наче марево, струменіла полуденна спека. Блакитні метелики опускалися на блакитні квіти – волошки…

Омелько орудував граблями, губи злипались від спраги, і йому ввижалися кавуни. Гори кавунів; кожна зелена голова посміхалася йому червоним ротом, підморгувала, сходила солодким соком.

Встигли скосити трохи більше половини, і тут задощило. Ні косити, ні в’язати не можна було. Батько стояв посеред поля, дивлячись у сіре, обложними хмарами закрите небо. Уся постать його виражала напругу: якби Омелько вірив, що батько може чогось боятися – вирішив би, що він справді чимось наляканий. Старші супилися; Омелько пам’ятав один по-справжньому голодний рік – він тоді був зовсім маленьким і згадував не стільки тупий біль у шлунку, скільки панічний страх:

усім у ті дні було страшно, за вікнами бродили волохаті тіні, підходили близько, Омелько просинався серед ночі, йому здавалося, що десь скриплять кістки…

Брати дрімали в коморі, зарившись у сіно. У темряві пофоркували Руда і Вороний.

…А якщо усе-таки вночі?

У таку непогоду навіть собаки сплять, накривши морди лапами…

Омелько знав, що робити з кавуном, о, він знав прекрасно. Звичайно, він не став би відразу різати його і їсти – він сплавив би його Стугною… Сховав би на березі надійно… У лопухах… І коли хлопці зберуться пекти картоплю – отоді він викотив би кавуна просто до багаття. Що б сказав тоді Андрій? А Тихін? А задавака-Лесько?

Мрячило уже кілька днів. Жнива затягувалися. До батька зайшов сусід, вони про щось говорили напівголосно, але Омелько чув окремі слова: запитати – не втрачати… сходив би… по весні пухнути… а все ж сходив би…

Сусід пішов похмурий, а батько і зовсім почорнів, як хмара.

Дощ не припинявся, змоклі покоси прилипли до землі. Батько накинув свитку і пішов – Омелько бачив – кудись за село, у балку.

Повернувся бігцем. Крикнув Павлові і Семенові:

– Запрягайте! Поїхали!

Метушливо завантажилися на вози з усім інструментом. Поки їхали на поле дорогою, що розкисла, дощ припинився; сонця, щоправда, не було, але з’явився вітер. Посвітліло небо і відразу ж посвітліли лиця. Дорогою один за одним потягнулися вози: люди поспішали дожинати свій хліб, поки не пізно.

Вітер сушив мокре колосся. Мати і Варка відразу ж кинулися перевертати покоси, щоб скоріше просохли. Оксанка збирала колоски, що випали. Батько водив долонею по вологих стеблах, ворушив губами, намагаючись визначити: можна уже косити чи трохи зачекати?

Павло і Семен готували коси. Омелько стояв, не в силах відірвати погляд від самотньої білої фігурки, що йшла полем в напрямку балки. Дід.

Дід ішов, розвівши руки долонями догори, вітер напинав його сорочку і широченні штани. Дід ішов, і небо над ним світлішало. Здавалося, над лисою маківкою розходиться світла смуга – як слід від човна, тільки не на воді, а на небі.

Батько перехрестився:

– Давайте, хлопці… Удень не встигнемо – вночі справимося. Давайте, з Богом…

І засичали, зблиснувши, коси.

Навідати діда через день-другий, як збирався, у Омелька не вийшло. Небо стояло, як і раніше, похмуре, готове пролитися дощем, сонце визирало тільки мигцем. Жнивували тому вдень і вночі, а зібравши усе до колоска, відразу ж почали возити снопи.

Цю роботу Омелько любив. На поле їдеш, підскакуючи на порожньому возі, немов м’ячик, б’єшся худим задом об «рублі», якими потім придавлять снопи на возі, зате повертаєшся, як король, – високо, м’яко, погойдує, начебто на хмарі пливеш… Батько вів Вороного, а Павло Руду, і обоє вели так уміло, що жоден віз жодного разу не перекинувся. А таке трапляється – бувало, доводилося зупинятися і допомагати якому-небудь невдасі піднімати на колеса віз, що завалився…