Це сталося, здається, випадково, але ні Джозеф, ні Марта не вірили у випадковості; утім, не вірили вони й у Провидіння.

Вони просто зустрілися.

– Як ваш заклад, пане Джозеф?

– Дякую, пані Марто, все вийшло якнайкраще. У нас із Арчибальдом склалася нічия, і тепер він у мені душі не чує.

Розмовляли рідною підгальскою говіркою, тому могли не побоюватися стороннього вуха.

– І що, ви тепер працюєте разом?

– О ні! – розреготався Джозеф, уявивши себе в ролі напарника Грижі. – Все-таки в мене інший підхід до… роботи. Ось, – і він якимсь невловимим жестом, спритний штукар, витяг звідкись (Марті здалося, що прямо з повітря) гаптований золотом гаманець, продемонстрував його Марті й недбало кинув на підлогу.

– Пробачте, пане, то не ви впустили?

Літній сивочолий бюргер не знав, як і дякувати, а Марта ледь стримувала регіт.

– Та ви просто віртуоз, пане Джозеф!

– Дякую за комплімент, пані Марто, але не варто про це…

– Ну чому ж, пане Джозеф?! Це так цікаво! Розкажіть мені…

І Джозеф, відчуваючи, що чинить нерозумно й необачно, що цього робити не слід, неспроможний відмовити, розповідав Марті випадки зі свого багатого на пригоди життя, злодійські побрехеньки, дещо вигадуючи на ходу; Марта знала, що далеко не все з повіданого Джошем – правда, але все одно слухала його, широко розкривши очі… вона згадувала старого Самуїла-бацу, його напучування, своє власне дитинство, перші спроби зануритися в чужу душу, вищирені морди «щиросердих» Стражів, що охороняли схованки пам’яті; їй пригадувався панічний страх, безоглядна втеча – і шалена радість від несподіваного успіху, коли жоден Страж навіть не прокинувся, а Марта безгучною тінню сковзала по темних коридорах, поспішала до виходу, несучи те, що їй сподобалося… Пізніше вона захоплено відчула в собі чужі, украдені нею спогади – свою першу здобич…

Як це було схоже на Джозефові розповіді – схоже, а водночас зовсім інше!

Відтоді вони бачилися часто, хоча попервах і не щодня. Ходили в оперу, гуляли у віденських парках, милувалися водограями, годували з рук білосніжних і вугільно-чорних лебедів, каталися на конях – баронеса прищепила своїй компаньйонці смак до їзди верхи, а Джозефа його бурлацьке життя давно змусило стати непоганим наїзником – і якогось дня, мовби ненавмисно, опинилися в помешканні, що його винаймав Джош.

Усе сталося легко, само по собі, і коли Марта нарешті отямилася поруч із Джошем, котрий спав та усміхався уві сні, – вона ні про що не жалкувала.

Більше того, через тиждень-другий вона почала значно ліпше розуміти Лауру Айсендорф. Тільки одного не могла збагнути Марта – навіщо весь час шукати нових чоловіків?!

Може, Лаура просто ще не знайшла свого?

Але чужа душа – темний ліс, а Марта це знала, як ніхто інший. Їй і в собі непросто було розібратися! Скільки шляхетних кавалерів з поважних родин упадає за нею – а вона віддала перевагу Джозефові Воложу.

Кишеньковому злодієві.

Вони були молоді, безтурботні й щасливі. Живучи сьогоднішнім днем, загадуючи майбутнє не далі завтрашньої зустрічі, вони пурхали, як метелики, і не замислювалися над тим, що життя метелика швидкоплинне, а літо має коли-небудь закінчитися.

Баронесу попервах турбувала незвична Мартина поведінка – дівчина розквітала прямо на очах. Але вона легко давала раду своїм звичайним «обов’язкам», і Лаура Айсендорф швидко заспокоїлася – нарешті в її компаньйонки з’явився коханець, а це, за розумінням баронеси, було більше ніж нормально.

Дивно тільки, що лише один…

Багато чого могло трапитися з цією дивною парою: хтось, дуже ймовірно, міг дізнатися, із ким зустрічається Марта, і колекція пліток віденського світу збагатилася б ще на один пікантний експонат; Джош міг пійматися на якійсь крадіжці й потрапити до в’язниці чи навіть на шибеницю; але доля майже рік придивлялася до закоханих, перш ніж посміхнутися та вдарити навідліг.