Эх, надо будет поговорить с племяшкой. Хоть напоследок пожить своей жизнью… Отдельно от всех… Тут, конечно, евроремонт, удобно, хорошо, сытно, но… Годы утекают как песок сквозь пальцы. Это сегодня 45, а завтра? А завтра – кердык. В Украине мужики долго не живут…. Сделает там косметический ремонт… На Жорика надежды нет, но Машка!.. Машка не меркантильная… Машка добрая… Одной крови. Кто с ним на кладбище каждый год ездит к родителям? Машка! С кем по душам поговорить? С ней же! И даже руки зачесались навести в родительской квартире порядок, что-то подремонтировать, подрихтовать…

… Вдруг словил себя на том, что сидит, согнувшись, как солдат в окопе, обнимая ладонями эмалированную кружку с горячим чаем… Странно… Что за предчувствия? Войны нет и не предвидится. Какие окопы? Украина – мирнейшее государство. С кем воевать?

И облокотившись на спинку мягкого дивана, опять предался воспоминаниям.

… Когда три года назад Жорик переехал к своей молодухе, Лариска резко сдала. От стресса у нее случился диабет, на ногах повылазили жилы… И не нашла ничего лучшего, как попивать. Короче, пошла вразнос. И раньше не равнодушная к рюмке (почти 20 лет на рынке, а там это первое дело), взялась теперь за это дело всерьез. И постепенно из жизнерадостной, общительной и в принципе остроумной женщины образовалась саркастическая толстая старуха.

Конечно, на произвол ее не бросали. Машка к тому времени жила у мужа, да и Жорик аккуратно навещал, приносил еду и деньги… Иногда, после очередной травмы и брата звали, чтобы организовать доставку в больницу. Тучное тело немолодой женщины надо было снести с 5 этажа хрущевки, потом возить на каталке от рентгена к врачу, от врача на рентген. Как-то зайдя в палату, он увидел ту самую веселую и смешливую Лариску из далекой юности. Рассказывая сопалатницам истории из своей жизни, она вся светилась от счастья и, по-видимому, чувствовала себя на последних «гастролях».

Черт… А ведь так и говорила: «Я умру, а вы, сволочи, все соберетесь на моих похоронах». Так и случилось… А бабушке о ее смерти до сих пор не сообщили. Зачем?

Заплющив очі і згадав…

Сестра – весела, життєрадісна погануля, а він поруч – гарний сором’язливий хлопчина, якогось дідька напханий комплексами. Влітку їх відвозили до бабусі на село. Тієї самої бабусі, якій наразі 92 роки, а вона ще картоплю саджала минулої весни. Старе кишло із дверима, розділеними навпіл. Дуже зручно: нижня зачинена половинка заважає домашнім тваринам перестрибнути, і дуже зручно «стріляти» звідти з дерев’яної рушниці по курям і гусакам. Коло причілка – широка лава, де батько завжди спав улітку. У хаті 2 кімнатки. У більшій – високе ліжко з периною. На стелі – сволок. Піч, яку він не пам'ятав розпаленою, бо взимку у бабусі звичайно не гостював. Стріха з мишами. Лише перед своєю смертю батько накрив хату шифером. Найулюбленіша справа малого – ганятися з «рушницею» за півнем. І колись таки дочекався помсти: підстерігши «неозброєного» ворога, когут накинувся на нього і якби не бабуся – заклював би на смерть.

Старша на 10 років сестра щовечора тікала до клуба на танці, а він залишався з бабусею. По стінах розвішані старі фотографії і написи в рамках. А він, маля зовсім, вмостившись зручненько на ліжкові намагається читати: «Б…о…г е…с…т…ь л…ю…б…о…в…ь».

– Бог єсть любов… – допомагає бабуся.

– А хто такий Бог?

Стара лагідно посміхається й знижує голос.

– А батькові не розкажеш?

Тато в Бога не вірує. Якщо довідається, лиха не оберешся. І бабуся тихесенько повістує, що Бог – це такий…. Тут вона й сама запинається й лізе до скрині за допомогою. У хаті їх дві – дерев'яні, з металевими скобами й засувками. Не раз він малим туди лазив і довгенько сидів на дбайливо складених різнокольорових накидках, вибитих скатертинах та плахіттях… Мама якось розповідала страшну історію, як один хлопчик заліз до скрині, а ляда закрилася, і той малий удушився… Нещодавно мама витягла з цієї скрині старе шмаття й змушувала бабусю його вдягти.