– Теж непогано. – задоволено закивав головою Каратаєв.

– Але не хочеться руки марати об цього чергового на колії. – Лесику наліт біля залізничного переїзду чомусь здавався менш привабливим.

– У кожного з цих варіантів є свої переваги і недоліки. Давайте обсудимо і зупинимось на одному з них. – Гарник сховав обидва аркуші з кресленнями у свою барсетку, оскільки вони уже були непотрібні. Натомість він відкрив маленький записничок.

– Які там ще недоліки? – Вадим висловив свій подив. – Мені здається, що й справді усе добре продумано. Так і хочеться почистити інкасаторів два рази: спочатку біля банку, а потім, через місяць, на залізничному переїзді.

Відсутність зауважень і запитань з боку Каратаєва і Лесика свідчила про те, що мізки у них або взагалі не працюють, або якщо й трішки працюють, то дуже повільно. З таким рівнем інтелекту, більшої ролі аніж виконавців їм довірити не можна. Але чогось більшого від них власне і не вимагалося.

Сподівання Гарника перевершились. Публіка успішно проковтнула обидві пропозиції. Але, на думку Степана, брати інкасаторів зручніше на залізничному переїзді. Тож зараз потрібно було переконати товаришів у тому, що другий варіант усе ж таки кращий. Зробити це було нескладно, оскільки у Степана були серйозні аргументи.

– Перший варіант сам по собі хороший, – Гарник здалеку почав підходити до суті справи. – Але тут є один суттєвий недолік.

Не знайшовши більше у своїх кишенях жодної соняшникової насінини, Степан попросив у Каратаєву цигарку. Поки він запалював, Лесик поцікавився:

– Який же недолік?

– Недолік – це обмаль часу на втечу з банку. – Гарник випустив з рота два кільця сивого диму. – Навіть якщо працівники банку не помітять, що у них відбувається на подвір’ї, через дві-три хвилини після нашої втечі один з солдатів забіжить туди у приміщення і про все повідомить. Далі вони зателефонують у міліцію. Хвилин через п’ять менти прибудуть на місце події. Ще п’ять хвилин їм потрібно буде для того щоб увійти у курс справи – солдати їм звісно ж розкажуть якою машиною змилися грабіжники. За цей час ми вже встигнемо виїхати за місто. Але менти введуть план перехват і нам потрібно бути обачними і або з’їхати з траси та добиратися далі кам’яними сільськими дорогами, або ж залишити автівку і далі повертатися у Тернопіль або автостопом або громадським транспортом.

– Гм…, і справді не все так гладко. – до Каратаєва нарешті дійшло.

Гарник відчув, що трохи перестарався, і щоб публіка не вдалася до паніки, вирішив заспокоїти:

– В принципі нічого страшного тут не має. У нас буде можливість щоб виїхати з міста і потім благополучно повернутися до Тернополя. Але під час нападу на залізничному переїзді у нас буде значно більший запас часу. А значить відсоток ризику суттєво зменшиться.

– За рахунок чого у нас буде більше часу, адже як ти говорив, нам потрібно буде іще бігти в ліс до автомобіля. А це скільки метрів? – схоже у Лесика нарешті бодай трішки запрацювала голова. Він продовжував висловлювати свої сумніви – Та й зрештою у місті легше загубитися серед потоку автомобілів. А у лісі, я так розумію, ми будемо лише одні. Достатньо підняти в небо один гелікоптер, це ж авіачастина, і нам гаплик.

– По-перше, справних гелікоптерів у нашій частині не було. Лише реактивні літаки. Так що це нам не загрожує. А по-друге,… – Гарник на якусь мить запнувся. Випустивши з рота чергову порцію диму, він запустив цигаркою у напрямку смітника, що був біля лавки, однак в урну не поцілив. – Та зрештою, давай розберемося у всьому за порядком. Біля залізничного переїзду ми залишаємо трьох солдатів, офіцера і зв’язаного працівника залізниці. В офіцера забираємо пістолет і гроші. У бобику викручуємо свічки. Так що хлопці більше нікуди не поїдуть. Телефонний дріт на пункті чергування залізничника переріжемо. А тепер розглядаємо два варіанти. Перший ідеальний, тобто без жодних свідків. Зателефонувати і повідомити про інцидент солдати не мають можливості, їхати у частину – немає чим. Що залишається їм робити? – Гарник глянув на Лесика, очікуючи від нього відповіді на поставлене запитання.