А зараз в пориві емоцій Степан говорив іще голосніше. Лесику здавалося, що товариша, мабуть, чути аж на Співочому полі.

– Тихіше. – іще раз попросив господар помешкання і пояснив. – Вчора був останній день коли я мав віддати борг. Якщо Сєдаков зараз зі своїми вишибалами сюди навідається, тоді мені не поздоровиться.

– Не панікуй. – Гарник прислухався до прохання товариша і стишив голос. – Бачу, що ми тобі підвернулися під руку якраз вчасно. Є одне діло.

Почуте у Лесика викликало зацікавленість. Він повернув своє прищаве обличчя до товариша. Але тут розмову продовжив інший приятель.

– У Степана є гарний план як поправити наше фінансове становище. – напівпошепки повідомив Каратаєв, задираючи догори свого короткого носа.

Заклопотаний господар помешкання навіть не зауважив, що обидва його товариші раптом почали говорити так тихенько. Головне, що він вловив – це про можливість поправити своє фінансове становище.

– План – це добре. Давай викладуй. – звернувся він до Гарника.

– Не тут. – коротко відмовив Степан. Зустрівши здивований погляд Лесика, він пояснив. – Стіни мають вуха. Давай краще вийдемо на вулицю і десь у спокійному місці усе обсудимо.

– Ти що у сосну вдарився? У мене в хаті нема жучків. – емоційно запевнив Лесик.

– Тихо-тихо. Не шуми. – почав заспокоювати Каратаєв. – Жучків справді й нема, ти державних таємниць не знаєш. Навіщо тобі їх ставити? Але ж є сусіди. А у панельному будинку нас знаєш куди чути. Не віриш, послухай. – Вадим підняв догори вказівний палець і задер очі на стелю.

У кімнаті запанувала тиша. Але десь з верхніх поверхів лунав кулінарний рецепт – якась жінка по телефону диктувала своїй знайомій як приготувати пляцок «Слонове око».

– Ну ось. – після паузи Каратаєв продовжив. – І нас можливо чути так само. А справа серйозна.

– Навіть дуже серйозна. – додав Гарник. – Так що вдягайся. Вийдемо на вулицю, усе обговоримо, заодно й трохи провітришся.

Хлопці звісно ж мали рацію. Цілодобово сидіти в квартирі негоже. Але виходити на вулицю Лесику не хотілося.

– А що коли Сєдаков мене побачить?

– Не бійся. Я його заспокою. – Степан дістав з під джинсової курточки пістолет і, тримаючи його на своїй широко розкритій долоні, продемонстрував зброю товаришеві.

– Ого! – від подиву Лесик закотив очі кудись в сторону. – Бачу у вас серйозні плани. Надіюсь не…

Тут Вадим смикнув Петра за руку і приклав палець до своїх уст, показуючи щоб той стулив собі пельку.

Петро Лесик заглянув у шафу і почав звідти вигрібати одяг. Хвилин за десять вони вже міряли кроками Співоче поле.

Ліниве сонечко, час від часу виглядаючи з поміж сивих хмар, свої теплі промені посилало на землю, але якось без особливого ентузіазму. І як для середини липня, то це добре. Надворі було досить тепло, але зовсім не спекотно. Цікаво, що навіть у таку оптимальну для прогулянок пору, у парку було не надто людно.

Хлопці без особливих труднощів знайшли собі лавочку, сидячи на якій, можна було б спокійно обсудити усі навіть найпотаємніші питання.

– У Гарника є хороший план. – нагадав Каратаєв і таким чином дав зрозуміти, що серйозна розмова почалася.

– Ага. Я вже бачив. – Лесик гірко всміхнувся, вказуючи на те місце де у Стьопи був захований пістолет. Видно, він відчував чим діло пахне і був не в захопленні від таких намірів.

– Це ти бачив лише заспокійливе для Сєдакова. А план у мене дещо інший. – зображаючи свою фірмову білосніжну посмішку, задоволено повідомив Гарник.

Мабуть, служба в армії все ж таки має свої позитивні моменти. До призову у військо у Степана були жовті зуби. За два роки він їх гарно відшліфував і тепер щоразу із задоволенням демонстрував, засвідчуючи про свій хороший настрій.