Мало хто з тих, хто знав нашу сім'ю, міг би запідозрити, що Марія не була дочкою моїх батьків. Вона добре розмовляла нашою мовою, була доброю, жвавою і розумною. Коли мама гладила її по голові одночасно зі мною і моїми сестрами, ніхто не міг здогадатися, хто з них сирота.

Їй було дев'ять років. Рясне волосся, ще світло-каштанового кольору, розпущене і закручене навколо стрункої, рухливої талії; очі, що говорять; акцент з меланхолійним відтінком, якого не було в наших голосах – таким був її образ, який я виніс з дому, коли покинув мамину хату: такою вона була вранці того сумного дня під ліанами під вікнами моєї мами.

Розділ VIII

Рано ввечері Емма постукала в мої двері, запрошуючи до столу. Я вмилася, щоб приховати сліди сліз, і переодяглася, щоб вибачитися за запізнення.

Мері не було в їдальні, і я марно сподівався, що її справи затримали її довше, ніж зазвичай. Мій батько, помітивши вільне місце, покликав її, а Емма вибачилася, сказавши, що у неї з вечора болить голова і вона спить. Я намагався не бути враженим і, докладаючи всіх зусиль, щоб зробити розмову приємною, з ентузіазмом розповідав про всі поліпшення, які я знайшов у маєтках, які ми щойно відвідали. Але все було марно: батько втомився ще більше, ніж я, і рано пішов спати; Емма з матір'ю встали, щоб покласти дітей спати і подивитися, як там Марія, за що я подякував їм, і вже не дивувався тому, що відчуваю до них таку ж вдячність.

Хоча Емма повернулася до їдальні, розмова тривала недовго. Філіп і Елоїза, які наполягали, щоб я взяв участь у їхній грі в карти, звинуватили мої очі в сонливості. Він марно просив дозволу у мами, щоб наступного дня піти зі мною на гору, і незадоволений пішов геть.

Роздумуючи у своїй кімнаті, я думав, що здогадався про причину страждань Марії. Я пригадав, як я вийшов з кімнати після свого приїзду і як враження, яке справив на мене її довірливий акцент, змусило мене відповісти їй з браком такту, властивим тому, хто придушує емоції. Знаючи причину її горя, я віддав би тисячу життів, щоб отримати від неї прощення; але сумнів посилював сум'яття мого розуму. Я сумнівався в любові Марії; чому, думав я собі, моє серце повинно прагнути вірити, що вона зазнала такої ж мученицької смерті? Я вважав себе негідним володіти такою красою, такою невинністю. Я докоряла собі за гордість, яка засліпила мене настільки, що я вважала себе об'єктом його любові, гідною лише його сестринської прихильності. У своєму божевіллі я з меншим жахом, майже з насолодою, думала про свою наступну подорож.

Розділ IX

Наступного дня я прокинувся на світанку. Відблиски, що окреслювали вершини центрального гірського хребта на сході, позолотили півколом над ним кілька легких хмаринок, які відірвалися одна від одної, щоб віддалитися і зникнути. Зелені пампаси і джунглі долини проглядалися ніби крізь блакитнувате скло, а посеред них – білі хатини, дим від свіжоспалених гір, що здіймалися спіраллю, а подекуди – вирви річки. Гірський хребет Заходу своїми складками і пазухами нагадував плащі з темно-синього оксамиту, підвішені до їхніх центрів руками джинів, затягнутих туманом. Трояндові кущі та листя фруктових дерев перед моїм вікном, здавалося, боялися перших вітрів, які мали прилетіти, щоб змити росу, що виблискувала на їхньому листі та квітах. Все це здавалося мені сумним. Я взяв рушницю, подав знак ласкавому Майо, який, сидячи на задніх лапах, дивився на мене, насупивши брови від надмірної уваги, чекаючи першої команди, і, перестрибнувши через кам'яну огорожу, вийшов на гірську стежку. Коли я увійшов, то побачив, що вона прохолодна і тремтить під пестощами останніх нічних аур. Чаплі покидали свої гнізда, їхній політ утворював хвилеподібні лінії, які сонце срібляло, наче стрічки, залишені на волю вітру. Численні зграї папуг піднялися з заростей і попрямували до сусідніх кукурудзяних полів; а діостеде привітав день своєю сумною і монотонною піснею з самого серця сьєрри.