– Сука! Та я тебя! – заволав він на всю вулицю.

Від нього гидотно тхнуло сумішшю перегару, сечі і поту. Олена похитнулася від шоку і відрази, в цю ж мить руку потвори перехопив білявий високий красень:

– Мразь…

Він ударив п’яницю кулаком в обличчя, той упав, встав на карачки і забубнив матюки. Кілька перехожих, весело коментуючи сцену, призупинилися.

– Неудивительно, ходят почти голые, – зауважила незграбна жінка з курячим виразом обличчя.

Від приниження Олена ледь стримувала сльози. Захисник простягнув їй хустинку, їх очі зустрілися і… Це було нове дивне відчуття: глибокі зелені очі незнайомця втягували у себе фатально, його особливий погляд заворожував… Олена почула у голові гулкі удари. – «Моє дурне серце!» – здогадалась. Вона перевела подих і зніяковіла, бо їй здалося, що він чудово зрозумів, якої сили враження на неї призвів. Між тим його вуста торкнула тепла усмішка.

– Успокойтесь, Вы такая редкая красавица, вот у негодяя и сорвало крышу, – лагідно промовив він.

Незнайомець невимушено користувався жаргоном рідного міста, однак Олені чомусь спало на думку, що він дуже здалеку. – «Не може він жити на Землі!» – приголомшенням промайнуло в її голові – «Де я його бачила?»

– Могу я Вас проводить? Вам небезопасно ходить по улицам, – люб’язно запропонував він, відверто милуючись нею.

– Спасибо, не стоит, – почервонівши, відказала вона, відвернулась і майже побігла.

Раптом її мозок тоненько проскрипів словами: – «Правильно робиш, біжи від нього, він дуже небезпечний для жінок». Олена аж остовпіла.

– Ти, нічна химера? Ти у мені? – вражено прошепотіла.

– «Я, але не в тобі, а поряд, не бійся», – заспокійливо озвалося в її голові.

Далі діалог продовжився подумки:

– «Здається, я бачила цього красеня уві сні. Хто він, ти знаєш?»

– «Сатана! Люди малюють його чортом з рогами і копитами, а він красень хоч куди!» – і у голові Олени пирснуло сміхом.

Дівчина саме проходила повз порожню лаву під тополею, тож безсило опустилася на неї і дістала люстерко. – «Боже! Невже я збожеволіла? Розмовляю з якимсь голосом, та ще й про Сатану! Це страшне…» – Олена перелякалась не на жарт. Важко зітхнула і вгледілась у люстерко, щоб перевірити, чи не забруднила фарба від вій її обличчя. Здається, все гаразд… Олена вимушено посміхнулася своєму відображенню, проте з люстерка їй відповіло милою усмішкою обличчя того незнайомця.

– Серце моє! Збожеволіла не ти, а я, Володар твого Земного Пекла, тому не вір Маргариті. Для тебе я безпечний і завжди до твоїх послуг, – ніжно запевнив він дівчину із дзеркальця.

Люстерко випало з її рук, але не розбилося: невидима рука перехопила його у повітрі і обережно поклала їй на коліна. – «Ніколи не розбивай дзеркал, погана прикмета!» – почула вона у мозку застереження Сатани. Так, Сатани! Олена була впевнена у цьому абсолютно, бо ще й мала речовий доказ: вона тримала у руці його хустинку з блакитною візерунчатою літерою «Л».

Нарешті Лідина вулиця. Олена почувала себе вибитою із Земного виміру існування, тому, коли перед нею виникла Льоля, вона поглянула на неї і розкуто розреготалася. Так одягатись і фарбуватись могла лише істота з уявою сороки: їдко-жовта ультракоротка сукня, відверто розхрещена на рано зів’ялих грудях, жадібні «криваві» вуста, штучно збільшені вдвічі. А її хтиві, безсоромні очі! Жирно обведені чорним олівцем, три кольори тіней. Свої брови Льолька геть вищипала, а вище, на вузенькому лобику, намалювала нові – дурні здивовані дужки.

Якби Олена була у звичайному стані, вона б із ввічливості не сміялася, але зараз, стоячи перед повією, не могла впоратися з бурхливими вибухами реготу.