– Авжеж, дитино. Не хвилюйся. Завтра почнеться твоє навчання, тобі не слід відволікатись на важкі, болючі спогади. Я й не очікувала почути іншу відповідь. А чи хочеш ти бачити Ричарда, доню?
– Ричарда?… Хто такий? – розгубилася Олена і згадала: – Мій наречений! А він знає, що я тут?
– Знає, доню. Він так чекав тебе!
– Чекав? Тоді запросіть і його, мамо… Дивно, але мені чомусь байдуже до нього…
Нарешті жіночий гурт піднявся на дах. Олена огледілась, у неї перехопило подих, а очі зволожніли від несподіваних сліз – ген, на рожевому обрії, за казковими Янгольськими садами та оселями, випромінюючи Сяйво Віри, Надії і Любові, височіла неймовірної краси алмазна скеля Віри Відданих Творцю.
Олена страшенно розхвилювалася – у цій міцній скелі було ще щось… щось невидиме оком, але дуже дороге і таке рідне, що стискало груди болем від щастя. Напружено, пильно вдивилася Олена у Безцінну Святиню Всесвіту і раптом прозріла серцем – увібравши у себе терпіння і страждання святих мучеників, страчених за Віру на смерть, Непохитна скеля надихає народи на Життя Силою Людського Духа… По Оленчиних щоках покотилися сльози.
– Заспокойся, донечко моя, – ніжно заговорила до неї Жозефін, утираючи її сльози хустинкою, – знаю, сприйняття Вищого вимагає неабияких зусиль, але ти у мене сильна дівчинка…
– Невже?… Це не просто, скеля Віри так приголомшує Силою Людського Духа, що я… я вірю, як повірю, що зможу літати – полечу, – запевнила себе Олена, але поглянула на матінку Жозефін розгублено, – а з іншого боку, я не пташка… якось мені боязко…
– Вчора, як навіжена гасала по Всесвіту, а сьогодні злякалась?! – вигукнула Маргарита і хороброю куркою злетіла на шпиль башти.
– Маргарито, вчора вона була без тіла, а відчуття тіла, як відомо, приземлює саму Найвищу душу, це по-перше! А по-друге, будь люб’язна, спустися і подай подрузі руку! – доволі суворо звеліла Жозефін.
Аж раптом Олена відчула, як Невидима Рука Першого легенько торкнулася її чола і сповнила радістю і впевненістю у собі.
– Не турбуйтеся, мамо. Зі мною вже все гаразд, впораюся сама! – посміхнулася Олена і уявила себе ластівкою.
Вона розбіглася, легенько відштовхнулася правою ніжкою від даху і спритною пташкою злетіла у Райське небо.
– Страшно, але надзвичайно приємно! – прокричала Олена, кружляючи над замком. – Куди летіти, Маргарито?!
Глава 15
Курячи цигарку за цигаркою, Фобос намагався зосередити думки на прорахунках можливостей трансформацій абсолютного, до сліпоти в очах, Світла в абсолютний, до чорного оксамиту, Морок і навпаки.
Марно! Перед очима Злого генія привидом дивної вроди виникав Оленчин образ. Несподівано до болю жадана дівчина-примара манила до себе незбагненно таємничою, чарівною усмішкою…
Вкрай роздратований Фобос зірвав чорний кіготь із вказівного пальця, у досаді відкинув його геть.
– «Біс зна що! Щоб якась шльондра не давала Мені! працювати! Не схожа на шльондру, випромінює Чистоту! Три тисячі чортів! Цього Мені бракувало!» – подумки обурився він.
Без зусиль перехиливши пляшку горілки, Фобос прийняв рішення: – «Відлупцюю цю нахабу лозиною прямо у райських кущах, щоб не лізла у голову!» Він задоволено посміхнувся і за мить впурхнув у Рай яскравим птахом-щебетуном. Щоб не привертати до себе уваги, Фобос приєднався до веселої різнобарвної зграйки райських пташок. Однак радісний гурт, відчувши хижака-чужинця, перелякано відсахнувся від нього і розлетівся хто куди.
«З інтуїцією у цих пташок краще, ніж у нижчої янголяти! Юрма тупаків!» – промайнула у голові Фобоса глузлива думка, однак, згадавши про Божого Сина, він на всяк випадок оточився невидимою, маскуючою оболонкою з потрійним захистом і самотнім птахом-красенем полетів вздовж Молочної ріки з кисільними берегами. Він відчував, що вона десь поблизу і не помилився.