Фобос вистрибнув на стіл з наміром пробігти по ньому до Гертруди: це був найкоротший шлях до неї. Та Сатана потягнув його за штанину джинсів, Фобос послизнувся, упав, спробував підвестися.

– Годі тобі, Фобосе, не дуркуй! – гримнув Сатана і знову рвучко потягнув його за штанину і, відірвавши її вище коліна Фобоса, весело зауважив: – Схоже, твої джинси «Джордах» носила вся Америка!

Лицарство загиготіло, а вдячна за захист Гертруда підійшла до Сатани.

– Солодкий мій! – лагідно прохрипіла відьма до нього. – На наших нірках світ клином не зійшовся, ми згодні повернутися у замок! А то що ж це виходить? Тут щось торочили про пекельний баланс, а що ж це за баланс, якщо жінки і чоловіки живуть окремо? Так не годиться, ми, шляхетне жіноцтво Пекла, оселимося на твоїх шести поверхах, Герр Люц. Ти будеш у захваті від нашого витонченого товариства!

– Через мій труп, мила Гертрудо, ви оселитеся у замку, – похмуро відказав Сатана. – Все це вже було, пам’ятаєш? Годі! Нам не потрібні ні шабаші в пекельних казармах, ні ваша ворожба, ні чаклунство! А щодо мене, не хочу прокидатися у гурті пекельних дам, що прикидаються мадоннами. Край!

– Он як! Не хочеш? А кого ти хочеш? Оцю лялечку з янгольським личком?! – Гертруда схопила зі столу аркуш паперу з портретом Олени і повернулася до лицарства, демонструючи витвір Люцифера. – Лише погляньте, джентльмени, у кого закохався наш Сатана! Що в ній є такого, чого не маю я?! Чим я гірша за неї?! Краще, Сатано, тобі її не любити, настраждаєшся ти через неї! Краще б ти став моїм коханцем!

Відьма з люттю жбурнула портрет Олени на стіл, ціпко вчепилася в плечі Люцифера кігтями, наблизила до нього своє хиже обличчя у виразках.

– Не лізь, іди геть! – зірвався Сатана і відірвав її руки від своїх плечей.

Тим часом Фобос уважно розглядав портрет Олени, і вираз його обличчя не сподобався Сатані.

– А ти художник, не гірший за Вінчі, Сатано, – зауважив Фобос.

– Дай поглянути, – звернувся до нього Євген.

Фобос передав йому портрет, Євген здивовано звів брови:

– Невже така красуня існує насправді, Люцифере?

– Існує, але лише в моїй уяві. Це обличчя – плід моєї уяви, ви ж знаєте, джентльмени, про мій потяг до прекрасного! – викрутився Сатана і підвівся. – Ходімо нарешті вечеряти!

– Плід твоєї уяви? Як би не так! Кого ти намагаєшся обдурити? – підлою гадюкою зашипіла на Сатану відьма. – Вона зараз у Раю! Не хочеш, щоб ми поверталися у замок?! Оголошую тобі війну! Ви ще не знаєте, на що здатні жінки, котрих ви запхали у нори, пихата сволото! Ми вам покажемо, вашу мать! А твоїй кралі, Сатано, я… – і погрозлива відьма раптом розчинилася у повітрі.

Люцифер обвів товариство пильним поглядом:

– Кому з лицарів подякувати за цей шляхетний вчинок?

– Мені! – відгукнувся Фобос. – Не вистачало, щоб бісові лахудрі нам щось тут показували! І що вони в біса нам можуть показати такого, джентльмени, чого ми ще не бачили? Для цілковитого пекельного щастя нам тільки заколоту відьом бракувало! Ходімо нарешті їсти!

Чорне Лицарство шумно підвелося з крісел, весело загомоніло і покрокувало із залу засідання до їдальні.

– І куди ти відправив Гертруду? У якийсь глухий закуток Всесвіту? – поцікавився Сатана у Фобоса, йдучи поряд.

– Ні, відправив в обійми смерті, у чорну дірку. Дістали мене її бридкі очі, досі шия свербить!

– Гертруда – стерво, але це вже занадто! За яким правом ти так вчинив?! Чому без мого дозволу?! – у гніві вибухнув Сатана.

Фобос спокійно поглянув Сатані в очі, гордовито посміхнувся.

– Вчинив за правом сили, а на твій дозвіл, Сатано, мені начхати, тож прости! До речі, відьму вкрай розлютила твоя відраза до неї. Що вона збиралася зробити, знаєш?