– Вони жадали, щоб наші муки швидко скінчились. Якою гострою, на наше щастя, була та гільйотина! Спочатку у кошик покотилася твоя голова, потім – моя… А, може, навпаки? – засумнівалась Олена.

– Спочатку твоя!

– Чому ж тоді я пам’ятаю, як сіпнулося твоє тіло, Офеліє?

– Ти пам’ятаєш весь той жах, бо після страти наші душі звільнилися від тіл і згори спостерігали, як страчують наших близьких, як Паризька голота шматує розкішні сукні на наших безголових тілах…

– Здається, нас стратили за наказом Робесп’єра… – дедалі Олена пригадувала все більше, – за наказом того кровожера. Страта за походження: ми були винні, бо належали до вельми аристократичних родин. Прояв звірячої люті на межі революційного безглуздя! Робесп’єр виглядав таким огидним, кострубатим пацюком із сірою мордою!

Подруги розреготалися.

– А Ричарда пам’ятаєш? – запитала Офелія-Маргарита.

– Так!

В уяві Олени калейдоскопічно швидко замайоріли уривки минулого життя: їй шість років – вона перед величезним старовинним дзеркалом виконує реверанси, схоже, виходить аж занадто шляхетно; їй дванадцять – поєдинок на галявині за замком, вона проти вчителя фехтування, як охайно підстрижені кущі! А ось їй вже шістнадцять – розкішний бал, вона і Офелія у вишуканих сукнях, їх тендітні руки, шиї і вуха сяють діамантами. Всі милуються ними, бо вони найвродливіші з дівчат. Високий шляхетний юнак запрошує її на танок, вона кохає його, а він її… Садок, альтанка, обгорнута дрібненькими квіточками. Що за квіточки? І знову він, дарує їй обручку. Вона його наречена, яке щастя!… Чорна карета, чорні коні, чорна сукня. Вона бліда і дуже струнка. З нею дві жінки, теж у чорному. Вартові, зброя, арешт. Сірі кам’яні стіни, молитви. Головне – не втратити мужності у ту жахливу мить…

Неймовірно пронизливий біль сіпнув Оленчин мозок, вона аж скрикнула, приклала долоні до скронь.

– Я згадала, згадала геть усе! Ще й французькою мовою… – Олена здивовано поглянула на Маргариту, – я ж її не знаю!

– Знаєш! – заперечила усміхнена Маргарита. – Знаєш з десяток земних мов, ті знання закодовані у твоїй душі. Рай розкодує їх, ти будеш вільно користуватися ними. Боже мій, на що пішов час? – Маргарита невдоволено похитала головою. – На розмови про Сатану, на спогади! Я ж мала розповісти тобі про Небо, про твою місію. Теж мені, Янгол! Мені час повертатися!

– А ти скажи у трьох словах, головне!

– В Раю ти прослухаєш курс лекцій, викладачами будуть Ісус Христос і Вищі Янголи Світла, потім складеш іспити…

– Кому? Ісусу Христу?! – захвилювалася Олена, аж кинуло у жар.

– Так, та не бійся ти так, ти дуже здібна, все буде чудово! – заспокоїла її Маргарита. – А місія – спасати Землю. Ну, на це, на жаль, зовсім немає часу, вибач, люба! Обміркуй все як слід, а завтра о першій ночі я буду чекати тебе на стежині у садку. Якщо тобі не байдуже до долі Землі, полетимо на Небо. До побачення!

Маргарита поцілувала Олену у чоло і розтанула у мороку, проте у відчинене вікно заскочив котик і нахабно заплигнув на ліжко.

– Чув, Василько? Це тобі не подорож у Петриківку автобусом! – промовила казково щаслива Олена і поринула у здоровий, міцний сон.

Олена прокинулась аж о десятій ранку. Розплющила очі, скривилася і заплющила знову: болісно яскравий сонячний зайчик грайливо застрибав по її обличчю. Відчувши затишок на душі, Олена солодко потяглася і пригадала нічну розмову.

Відтепер її життя набуло надзвичайно важливого сенсу. Радість підхопила Олену і поставила перед дзеркалом.

– «Хочеться жити, а переконувати себе, що я гарна у мене немає потреби, це заняття для бідолашних нечепур! А я – левиця, ні, просто – Дияволиця!» – милуючись собою, самовпевнено, гордовито посміхнулася Олена і раптом злякалася.