Коли вмирає поет, то з ним умирає і те, чого інші негодні побачити. З рову все виповзали та виповзали безликі потворні примари. Клим Синиця не зважав на них, а кінь не лякався, бо мав на очах шори й перед ним виднілася лише дорога. На чорній ріллі спали волопасики після біготливого дня – їх також, певне, ніхто не помічав. А Мальва немовби бачила цих пташат – сонних, наворохоблених і тихих, як грудочки… А то вже у неї від поета.

З вузенького венеціанського віконця мансарди видно мало не всю комуну, її фільварки, поля, дороги й рови, якими комуна відгородилася від одноосібного світу, або ж, точніше буде сказати, старий світ одгородився від неї. На ровах виспіли бур'яни та всім однаково погрожували своїм насінням. Лише тепер Клим Синиця збагнув, що з ними ще можна було боротися, доки бур'яни стояли зелені.

Друге віконце, до половини закладене цеглою, виходило на старий парк, у якому жило гамірке гайвороння, наповнюючи його вічним клекотом невдоволення. У зарості парку вкрадалося озеро, що було притулком тиші й суму для кількох білих скульптур над водою. Напевне, колись зарості довкола скульптур розчищали, нині ж мармурові боги в хащах виглядали приречено і навіть зловісно. Ще Соснін збирався перенести їх на осоння, поближче до палацу, йому не вдалося здійснити цього доброго наміру, а Климу Синиці поготів не до них. Бур'яни бентежили його більше за богів.

Облога комуни стає дедалі погрозливіша. Не бува ночі, щоб у комуну не навідувалися зухвалі гості. Спалено конюшину в скиртах, пошматовано паса від молотарки, у пальне підсипано піску, від чого локомобіль, тільки його розігріли вранці, зачахкав, загуркотів нутрощами і зупинився надовго. Мусили просити до нього Петра Джуру з Вавилона, що працював колись на панському локомобілі. Той знайшов причину, і локомобіль знову прохає снопів, кличе комунарів у невідоме прийдешнє. Синиця ж вважає, що, доки працює локомобіль, доти існує й комуна…

Котроїсь ночі не стало на озері лебедів. Одне лебедя із сьогорічних не могло одірватися од води, то вся зграя кружляла над ним, призивно ячала до нього з неба, аж доки і воно не знялося у світанок. Може, й покликано його на вірну смерть, але ж то краще, аніж тягтися під гору в неволю… Тепер їхні дерев'яні хатинки, змайстровані для них комунарами, заходились обживати свійські гуси. Забирались туди і кричали там без пуття, сплутавши, напевне, і сторони світу, і пори року, і все в житті, окрім голосів своїх господарів, які щовечора докликалися їх додому, ніби качок: тась-тась-тась-тась!.. Слухались і йшли на гору білою шворкою. Їхня послухняність ніби дивувала богів у парку, які перед цим мали нагоду скласти для себе дещо інші поняття про свободу.

Мальва ніби живе над богами, сповнена смутку і якогось душевного очищення. У міру того, як згасали паркові заграви, боги виступали зі своїх потайниць у всій своїй наготі, візантійській досконалості, а заодно й обезчещеності, що заподіяно їм часом та людьми. Жодної цілої душі, майже всі покалічені, та навіть у каліцтві своїм вони все ще зберігали в собі гордість і непоборність духу.

Щодень Мальва ставала до праці, разом з усіма виходила в поле, підбирала снопи після крилатих снопов'язалок, потім працювала на молотарці, після денних змін добровільно залишалася на нічні, не признавалась, однак, що їй самій уночі якось боязко на мансарді. Уві снах появляється сировар у червоних черевичках і читає для неї вголос лермонтовського «Демона». Комунари здогадувалися про її страхи, коли ж натякали їй на Клима Синицю, який, мовляв, живе під нею, то посміхалася не лукаво, а з явними нотками іронії.