– Ходімо, Йосипе. Навіщо під дощем мокнути? – супутник спробував відволікти Каракіса від роздумів.
– Справді, Аво, ходімо, бо я вас усіх, здається, затримую.
– Нас усіх!..
– Так-так, звісно, що нас. Ходімо.
– Тим паче не вартий той «пластилін», щоб його зараз згадувати, – підхопив вусань. – Це він тепер такий хороший, хоч до болячки прикладай, а коли ми з ним сварилися в кабінеті цього мерзотника Давидова…
– А-а-а, то ось ви де познайомилися! – кивнув Каракіс. – Розумію, розумію. Тепер я розумію ваше до нього ставлення.
– Саме так! Його ж, субчика цього, спочатку Давидов спитав – мовляв, яке ваше ставлення до проекту дамби цієї, отож він і почав. Щоб і вашим і нашим. Абсолютно «пластилінова» позиція, кажу ж вам! Тоді вже я його запитую, хіба ж можна отаким безхребетником по життю бути?! Та й загалом, звідки ти, «пластилін» сякий-такий, в нашому Києві взявся?! А він…
– А я тут до чого?
– Що-що?.. – вусань зміряв Анатолія здивованим поглядом.
– Ви сказали, що я такий самий «пластиліновий», як і цей чоловік, ім’я якого ви ніяк пригадати не можете. Чому?
– Бо ти віриш, що і пам’ятник розстріляним тут буде встановлено, і несприятливих прикмет не заперечуєш. Це, знаєш, знов-таки і вашим і нашим! Ласкаве телятко двох маток ссе, аякже…
– Харитоне Якимовичу, дарма ви так про Анатолія кажете, – слабко посміхнувся Каракіс, вирішивши, що учень потребує певного захисту. – Просто ви його знаєте недостатньо добре, тоді як я маю задоволення спостерігати за цим молодим чоловіком ще зі студентської лави. Втім, наш Анатолій не такий вже й молодий… І досвіду встиг набратися. Він же тепер цілий головний архітектор в «УкрНДІПмістобудуванні», отакої! Це як в анекдоті про Карла Маркса. Знаєте?.. От Ава точно знає.
– Це про економіста?.. – перепитав той і хихикнув, не втримавшись.
– Так-так, той самий. Хлопчик запитує маму: «А хто такий Карл Маркс?» – «Він, синку, був економістом», – «Ага-а-а, зрозумів! Це як наш дядя Ізя!» – «Ні-ні, синку, наш дядя Ізя – він старший економіст, тоді як Карл Маркс – він просто економіст».
Усі довго сміялися, включно з Харитоном Якимовичем. Адже те, що для розрядки ситуації Каракіс наважився в його присутності розповісти політичний анекдот, свідчило про довірчість їхніх стосунків. Хоча познайомилися вони очно менше місяця тому.
Очно – бо колись давно нині покійний голова Київського міськвиконкому товариш Давидов неодноразово запитував заслуженого будівельника товариша Бугрима: мовляв, яким боком до вашої ініціативної групи товаришів, що чинить запеклий спротив замиванню Бабиного Яру, причетний такий собі архітектор Каракіс?! Але тоді вони ще не встигли зазнайомитися, хоча саме прізвище й посаду Харитон Якимович запам’ятав.
І вже коли у четвер, 29 вересня цього року, біля узголів’я засипаного (нарешті все ж таки не замитого, а поступово засипаного землею!) Бабиного Яру зібралися на стихійний мітинг найсміливіші кияни… коли перед цим стихійним зібранням виступили як Іван Дзюба, так і Віктор Некрасов… Тоді хтось почав декламувати пронизливу до нервових дрижаків, до мимовільних сліз поезію Євтушенка: