Я склав етюдник і пішов до своєї машини.

Назустріч, туди, звідки приїхав я, прямувала дівчинка. Вона йшла туди, де вже піднімалося сонце, схоже на щойно спечене, ще гаряче печиво, а в долоні у неї світилася крапелька води, схожа на моє озеро. І я зрозумів, що останній, головний штрих повинен додати до моєї картини не я, а мій глядач, і у кожного глядача цей штрих буде не схожий на інші, і саме це зробить все штрихи схожими один на одного, саме це зробить їх єдиним штрихом.

– У твоїй руці наше озеро стає ще загадковішим і зрозумілішим. Всі разом ми обов'язково домалюємо його, – пообіцяв я їй.

Щоб кроки не заважали слухати, дощ перестав іти й по-заячому нашорошив вуха.

– А ви художник? – з надією запитала вона…

Я поїхав тією ж дорогою на північ. Іноді зупинявся, щоб спуститися до мого озера і продовжити свої нерозривні – безперервні – картини. Я знав, що буду писати їх – фарбами, запахами, словами, звуками. І мріяти про те, що знак запитання – не зараз, а хоча б колись – перестане сутулитися, розпрямиться й стане знаком оклику. Або просто зникне, і від нього залишиться крапка, що робить запитання і оклик такими схожими.

Я знав, що дорога буде різною. Іноді вона буде шелестіти під шинами моєї машини, як шарудить жовтневе листя під ногами. Або втомлено зітхати, відгукуючись на тихе попискування коліс старої сільської брички. Іноді – тисячі нездійсненних срібних соверенів будуть дзенькати й цокати по бруківці.

А час перелітною гускою летітиме у зворотний бік, через озеро-океан і, судячи з усього, не захоче повертатися в чудесні, холодні краї.

Моїм друзям, які – так вже вийшло – зі мною незнайомі.

Стукало.

Власне кажучи, світало, темніло, холодало, тепліло як колись. Але головне – поступово ставало головним – стукало.

Раніше такого не було. Ну, бувало, що стукне і перестане, я не заперечую, але щоб стукало постійно…

– Твоя наївна забудькуватість розчулює. Стукає постійно, і стукіт цей із заднього плану періодично виходить на передній, подавляючи інші звуки. Він, немов крапля, довбає камінь частотою падіння. Втім, і силою теж.

– Думаєш?

Він знизав плечима, ми пригубили, не цокаючись:

– Намагаюся не думати, але не виходить.

Коли сам – самотності немає. Звідки їй взятися, хто її принесе? Самотність настає – я наполягаю на цьому слові, – самотність настає, коли самим бути перестаєш. Таке вже в неї, самотності, головна властивість: чим ширше коло, тим воно вужче. Замкнуте коло – найвужче. Наступ – це нав'язування чужих кумирів, інакше в чому сенс наступу?

– Хіба наполягаєш – ти? Ось дивись.

Він розкрив мій альбом на старій сторінці. Нові у мене теж є, але до них не достукатися.

– Чи не достукатися? Забудькувата наївність! – похитав він головою. – Переконайся в моїй правоті, як би мені не хотілося опинитися неправим.

Я із задоволенням, в котрий вже раз, подивився на витіюватий тризуб, ні на що не схожий, скільки не проводь паралелей. Та й меридіанів – пожартували ми одночасно, хоча обидва не залишилися повністю задоволені тонкістю жарту. Як світанок у незабутому, незабутньому полі, він світився жовто-блакитним світлом, і було свіжо й тихо, а тому несамотньо – хіба може бути самотньо, якщо ти – сам? Якщо немає чужих кумирів.

– Подивись, – порадив він. – І вслухайся.

Тиша відходила від нас. Я вдивлявся в облямований зубцями тризуб і починав розуміти: причина – в стукоті. Тризуб все ще не переставав мерехтіти і виднітися, але тиша йшла нечутними кроками, розсіюючись і поступаючись місцем все більш наполегливому стукотінню, що заважало мені бути одному наодинці з блакитним світанком, що піднімався над жовтим полем і тихо опускався на нього. Самому на по-ранковому жовтому піску, що обрамляв блакитне море і цим же морем обрамлений.