– Ну от, кумо, доїхали, а віте боялися! – молоді жінки, хоча були однолітками та подружками з маленьства, похрестивши одна в одної дітей, за звичаєм перейшли на віте.

Коні з возами знайшлися: ешелон з біженцями був уже не першій, і тепер біля вокзалу до прибуття поїздів збиралися хурмани зі всього Берестя, з його пригородів Тришина, Речиці, Пугачова, Вульки…

Попереду були сльози на зарослих молодою сосновою порослю полях, холодна пуста хата (дякуй Господу, що не спалили козаки!), печурки, пурхавки та пудпалюпахи18, якими ратувалися від голоду в той рік… Але хіба до того звикати? Руки були й здоров’я, і вернулися. Історія несла дивиновичан на своїх хвилях, але про це ніхто не думав. «Ще маю час!» – як казав дев’яносторічний холостий Марко Три Сокири, коли його питалися, чому він не жениться.

Вони всі ще мали час. Час мав їх – повних життя.

Вони вернулися, і вони вистелять своє гніздо пухом.

Наступний день. Ранок. Пройшов короткий дощ. Я дістала з торбини ключі від нового свого дому, вдихнула мокре повітря, обвела поглядом новонабуте нерухоме майно.

З причини того, що багато подальших подій, важливих не лише для мене, будуть тісно пов’язані з цим місцем, постараюся описати вам так точно, як тільки зможу, яким я побачила його того першого дня законного володіння.

Отже, як я вже говорила, Будка – це така садиба залізничників, яка стоїть при самому колію, пліт її проходить за яких, може, п’ять метрів від відкосу. Садиба складається з кам’яного будинку на дві квартири, кожна – в дві кімнати, з кухнею та верандою, хлівів та клунь для двох господарів, двору, яблуневого саду та городу, флігелю для зберігання залізничного інвентарю, ну й дерев’яних туалетів – як казав герой старого фільму, «типу сортира, позначений буквами «Ме» і «Жо». З одного боку будинку – колій, у кілометрі – шосе (по нашому – шос), до якого веде ґрунтова дорога. Навколо – поля, луги, на обрії – сосновий ліс, який іменується Семенова Гора. Жовті косачі тут ростуть у болітці за парканом, блакитними хмарами незабудок залито все – до туалету не дійти, щоб не прим’яти.

Двір зарослий свіжими густими калачиками (не стрималася, зірвала кілька плодиків, кинула до рота). Біля флігелю – зарості срібного полину, за ним, ближчій до поля – білуваті сторчики19 лободи. Яблуко-зав’язок відірвалося від гілки, легко стукнуло по землі. З гуляк20 старих яблунь у дворі падали прозорі краплі. Будинок, вибілений, кам’яний, напружився і стояв мовчки, тихий. Чекав переміни своєї долі. Далеко, за лісом, ішло сонце, і перламутрове гніздо позосталих дощових хмар розсовувалося перед ним. Ближче, в кущах, щебетало дрібне птаство. «А я! А що я! – пролунав раптом гортанний нещасний голос, і я здригнулася. – А я бідна! А я бідна!» Це була туркавка21 в кроні яблуні. Вона шумно змахнула крилами і злетіла з гуляки.

«А я! А що!» – почулося вже здалеку, і я повернулася за голосом пташиним.

Навколо було тихо і пусто. Навіть машини не шуміли на недалекому шосі. Трошки парило; випарювалися краплі води; у тонкій тій парі, у ледь видному тумані на далекому краю луговини я побачила жінку. Силует її. Дивний трохи силует; щось було в поставі таке, що одразу ставало зрозумілим: це не дачниця з недалеких дач і не селянка з Прилука чи Страдча. Якась пташка над нею в’ється, поблискує оперенням, чи то якесь срібне марево над її головою? Жінка начебто плила у вологому повітрі. У синьо-зеленій сукні з довгою спідницею, яка, здавалося, розвивалася по лузі. Здається, вона щось шукала на землі. Час від часу пригиналася і, здається, щось підбирала і клала в кошик, який висів у неї на лікті. Раптом вона зупинилася, повернула голову і нисе стала вдивлятися в мій бік. Хоча що можна було розглянути на такій відстані? Щось дивне було в ній… Але що? За хвилину вона повернулася й відплила в даль.