Підходячи до них, пан Родзай зловив себе на думці, що так само, як перехвачує у нього дух від образів цієї землі, до завмирання серця хвилюють його й обличчя цих людей. Що саме в них таке незвичайне, що так бере на гачок і не відпускає? Міцні сухі постави, своєрідний овал облич, щось особливе в рисах і – ясні очі. Так, зрозумів Родзай, якісь особливо ясні очі – прозорі, але не скляні… Подібні на сиві та зелені, а деколи карі коштовні камені, підземні зорі… Коли пан Родзай наблизився, клейноди очей засвітилися до нього.

За десять хвилин все було скінчено.

Павол Сєргуц промовчав, а Максим Панасюк зі злістю відповів:

– Що я їй дам? Серпа в руки дам, – він потряс серпом, який гострив під час розмови, – та граблі дам. Оце їй буде по руці. А всі ті освіти-пересвіти – це панські цацки, – він підвівся та, не озираючись, попрямував на поле.

Це було знаком для останніх. Заворушилися, завставали. Пан Родзай обернувся до тих, за ради кого приходив – до Марії та Пелажки. Дві дівчинки на межі юнацтва, дві тонконогі і великорукі тайни, два зеренця на чиїйсь долоні, вони дивилися на нього, улещені неочікуваними словами та похвалами пана вчителя, і ясні очі їх світилися очікуванням майбутньої радості.

Восени Павол відправив свою Марію вчитися до Бреста, а Пелажка залишилася вдома.

…В полові на дванадцяту я закрила ноутбук і вийшла надвір. Рейки біля дому озивалися характерними трісками – раз, другий; то десь за краєм землі, може, ще в Дуричах чи Страдчі направлявся на Брест нічний дизель. За якийсь час на обрії, де дві рейки сходяться в одну цятку, трохи над нею засіяла огниста зірка потужного прожектора; стала рости хвостатою кометою, хвостом наперед; почав доноситися шум дизеля та грюкіт коліс, голубова ніч згустилася вздовж колію від світла комети – і ось за десять метрів від мене, потрясаючі землю і скло в шибах веранди, спокійно, згідно з недочіпальним розкладом, простукотів дизель. Череда сіяючих електричним світлом вікон, в яких бачні люди – геть немніжко, останній вагон – і земля вспокоїлась. Пройшов нічний поїзд, як давно, як завжди – тепер треба спати. Дай Бог доброї ніченьки, мирно лягати, раненько встати.

Я прочнулася до дня, коли сонце ще тільки-тільки підбиралося до обрію з нижньої частини нашої планети, та вийшла на двір. Ясний літній жемчужний холод як подарунок. Рясна роса на траві – значить, дощу не буде. Потягнутися, повно вдихнути чисте прохолодне повітря, відчути своє здоров’я та безмежжя всесвіту, заповненого пташиними голосами, магнітними полями, атомами та безліччю інших цікавих речей… Це щастя. Я пройшлася двором за кущі, бо навіть людині, яка відчуває безмежжя світу, після ночі це треба.

А що там з нашими грибними надписами? Вони стали майже нечительними: пурхавки вже побуріли, а пудпалюпахи якось на диво хутко згубили свіжість, пошли в землю. Деякі частини «букв» геть пропали, і тепер про надписи можна було тільки здогадуватися. Може, нам взагалі вони вчора примарилися?

Раптом від шосу почувся звук автомобільного сигналу. Я аж стинулася з раптовості, так різко прозвучав він серед пташиних голосів. На дорозі, яка вела від шосу до Будки, майже біля самого шосу, там, де розрісся гігантський горішник, стояв легковик, і якійсь чоловік махав мені рукою, як би запрошуючи підійти. Що там таке? Хто то? Може, що зламалося, допомога треба? Я направилася туди.

Заодно – подумала – подивлюся, де там на дорозі можна прикріпити ту шильдочку-дороговказ «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст», що подарувала мені Оксанка.