А, ще одна моя прикмітна риса. Я безтактна та простолінійна; і моя симпатія, і моя жалість або б’ють палкою з-за вуха, або лізуть нею в колеса. А ще я не маю честі, брешу, що на Берестейщині корінні мешканці говорять українською і не розумію, що таке політична доцільність – принаймні мені доводилося таке про себе чути чи читати.

Ну і є в мене одна особливість, яку я сама не розумію: час від часу я можу (вмію) провалюватися в нори в часі. Але про це далій.

А найуспішніша серед нас – звісно, Ленка Зорницька, вона ж Зоряниця, вона ж Зоря-над-Бугом. Вона – бізнесвумен, володіє ветеринарною клінікою «Доберман пінчер» в Бресті. Працює не покладаючи міцних рук із надзвичай довгими та гнучкими пальцями день і ніч, і гребе гроші лопатою. Її чоловік – другий чоловік, на п’ятнадцять років молодший за її – душу за неї продав би – до недавнього часу. Але недавно пішов від неї до іншої, молодшої вдвоє. А дорослі доньки від першого шлюбу, бодай, обожнюють маму. Вона моложава, лице без зморщок, а темний короткий їжачок – без єдиного сивого волоса. Енергії її може позаздрити електромотор, і ККД цього мотора тільки зростає з часом, хоча це й суперечить законам фізики.

А ось мотор Оксанки – вона сидить напроти мене й намазує зараз хліб маслом – збої давав, і немалі. Це відбулося після того, як її спробувало завербувати КББ29, шантажуючи тяжкою хворобою чоловіка, Сергія, та після загибелі Сергія під час тієї ж бурі, що розвалила нашу хату в Добратичах, вона змогла від них відбитися.

Для того, щоб віте зрозуміли дальші події, важливо, щоб віте знали про цю історію. Викладу її якнайясніше. Постараюся. У нас в Білорусі вибори проходять так: голова виборчої комісії має сфальсифікувати результати. От Оксанку і змушували це зробити, обіцяючи навзамін надати необхідні для чоловіка ліки, занадто дорогі, щоб їхня сім’я могла їх набути сама… Оксанка свій вибор зробила, але то вже не мало великого значення, бо Сергій так чи так загинув…

Оксана непросто пережила цю історію. Вона довго була в міцній депресії. Майже цілком апатична до всього, навіть до дітей, з якимось дивним туманом в очах, таким густим, що деколи здавалося: у неї на очах більма. І я абсолютно без поспіху намагалася якось пробитися крізь той туман, подолати її байдужість. Пам’ятаю, я тоді весь час дзвонила до неї, приїжджала, пробувала розговорити, привозила книжки та якісь делікатеси, намагалася кудись вивезти, на якийсь концерт, на якусь виставку… Усе без ефекту. Ні, вона робила необхідні справи, контактувала з людьми, з дітьми, але не як людина, жінка, а як машина яка, і навіть голос в неї тоді був такий – механічний, без обертонів. Я рипалася до тих пір, поки один раз її старіша донька, Ксеня, не сказала мені роздражнено:

– Тетенька, перестаньте. Не суетитесь. Это ее выбор и ее ответственность.

Мене тоді міцно зачепив і цей тон, і ці неприродні, кальковані слова. Але я відступила – може, дітям і справді видній, може, я і справді нав’язуюсь…

Однак минув десь рік, і все помінялося. Різко, буквально в один прекрасний день, і я навіть пам’ятаю, в який.

Одного разу Оксанка сама мені подзвонила, чого вже давно не робила, і мені сподобалося й це, і її голос, на диво мелодичний, таким він давно вже не був, і те, що вона поцікавилася моїми справами, чого також давно не робила, і те, що запросила мене до себе. Я, звісно, одразу примчалася до неї в Страдче і була вражена переміною. Пропав туман з очей, вернулася чіткість рухів, вернувся сміх… Тоді, пам’ятаю, були літні канікули, Оксана була у відпустці. В той день я допомагала Оксанці січи яйця та зілля для гусенят, збирати колорадських жуків у полі, різати яблука на сушку – і бачила перед собою колишню Оксанку. Від серця відлягло. Стало ясно: та страшна рана в душі Оксанки загоїлася. Більше того! Мені подається, останнім часом вона навіть якось помолоділа, окріпла тілом. Тепер переді мною сидить підтягнута, міцна, красива жінка. У Оксанки своєрідна краса: худорляве лице з великими сивими очами (з віком на них стала трошки нависати шкіра з-попід рівних чорних брів), в яких тепер горить якийсь тайний огонь, виразні високі скули, тонкі уста і ніс з горбинкою, як у білоруського письменника Олеся Наварича чи керівника всесвітньої Ради українців Михайла Ратушного; такий шляхетний, породистий ніс, нагадує про стародавні портрети французьких королів.