Добре відома сучасникам битва не знайшла яскравого відображення ні в фольклорі, ні в пізнішому мистецтві, що й не дивно для битви по суті середньовічної громадянської війни. Ще за життя учасників битви на її місці збудували церкву, сьогодні на місці події встановлено пам’ятну стелу. Найцікавіше відображення, на нашу думку, вона (разом із вельми своєрідно потрактованою постаттю Сигізмунда Корибутовича) знайшла в класиці сучасного світового історичного фентезі – «гуситській трилогії» А. Сапковського. Інформація про битву як про українську поразку входить до сучасної української шкільної програми з історії.

Між 27 січня та першими числами лютого 1527 р., околиці давнього городища (давнього міста часів Київської Русі, що звалося Торчеськ) і береги річки Ольшаниця (нині місцевість поблизу села Ольшаниця Рокитнянського району Київської області).

Литовсько-руським військом керували великий гетьман литовський князь Костянтин Іванович Острозький (1460–1530; був великим гетьманом литовським у 1497–1500, 1507–1530 рр., один із найкращих полководців Великого князівства Литовського за весь час існування держави, неодноразовий переможець татар і московського війська, щедрий покровитель православ’я), великий канцлер литовський Альбрехт Гаштольд (1470–1539; найвпливовіший і найбагатший магнат Великого князівства Литовського, на момент битви воєвода полоцький, троцький, новогрудський, граф Священної Римської імперії); гетьман польний литовський і київський воєвода Андрій Немирович (Немирич, 1462–1541); грізний для татар черкаський і канівський староста Остафій Дашкович (Дашкевич, бл. 1455–1535; герб «Леліва», герой десятків великих і малих походів проти татар і турків, а іноді і з татарами проти Москви, видатний організатор оборони прикордоння Великого князівства Литовського, вважався давніми українськими хроністами «першим гетьманом українського козацтва»); Юрій (Єжі) «Геркулес» Радзивілл (1480–1541; герб «Тромби», каштелян віленський і троцький, видатний воїн і учасник багатьох битв проти військ Московії, Тевтонського ордену, татар). У битві також взяли участь приватні війська руських князів.

Татарами командували якісь невідомі представники роду Гіреїв, полководці хана Саадета I Гірея (правив у 1524–1532 рр.), є згадка про те, що в полон після битви потрапив і був убитий якийсь «царевич» (калга?) Малай.

Хан Саадет I Гірей вів курс на зближення з Османською імперією і Москвою, що спричинило ускладнення у відносинах із Польщею та Литвою. Ходили чутки, що хан просив у султана Сулеймана I яничарів і гармати для взяття Києва. Сулейман готувався до чергового походу в Угорщину, і йому було вигідно нейтралізувати на якийсь час потенційних союзників угорців – поляків і литовців. Можливо, хану було надано якийсь невеликий турецький загін (про турків на Ольшаниці згадують деякі руські джерела). На початку січня 1527 р. великий загін татар (джерела згадують від 20 до 40 тис. нападників) пройшовся по Белзькому та Люблінському воєводствах Польщі, взяв великий ясир і повертався додому через Київщину. Але тут на них чекав неприємний сюрприз. Навздогін татарам уже вирушило невелике військо К. Острозького, що складалося здебільшого з руських та литовських княжих дружин (до 5 тис. кінноти). Після довгої й виснажливої серії маршів Острозький наздогнав ворога на березі Ольшаниці десь в останні дні січня чи в перші дні лютого.

Відправивши півторатисячний загін О. Дашковича та Ю. Слуцького відрізати ворогу шлях до відступу, князь Острозький атакував ворожий табір на світанку після ночі, коли татари, почуваючись у безпеці, бенкетували захопленою худобою. У результаті татарське військо було (рідкісний випадок) заскочене зненацька, втратило коней, яких захопили руські вояки, і змушене було битися в снігу спішеним. Здебільшого легкоозброєні татари не мали особливих шансів проти руської кінноти; єдині, хто бився довго і всерйоз (майже увесь світловий день), – важче озброєна охорона «юного хана». Втікачів перехоплював загін Дашковича і Слуцького.