«Повість минулих літ» стала початком літописання у східних слов’ян, попри свої неточності та сумнівні місця, дотепер зберігши значення безцінного і навіть унікального джерела з історії наших далеких предків. Вона стала зразком для наслідування іншими літописцями («життя» цього жанру виявилося напрочуд довгим – літописи писалися в Україні аж до XVIII ст.)

Житіє Нестора увійшло до складу популярного збірника житій святих «Патерик Печерський» (видання 1661), згодом до збірника «Четьї-Мінеї» Д. Туптала (1705), але особливої популярності автор (упорядник?) літопису набув у другій половині XVIII ст. завдяки полеміці норманістів й антинорманістів щодо обставин заснування Київської Русі. Протягом наступних століть ця популярність тільки зростала: літописця за роботою зображували М. Антокольський та В. Васнецов, у СРСР та сучасній Україні на честь створення «Повісті» було випущено серії марок, ювілейні монети, встановлено пам’ятник Несторові поблизу стін Києво-Печерської лаври, його ім’ям названо орден Української православної церкви Московського патріархату, день його пам’яті – 9 листопада – в Україні оголошено Днем української писемності та мови. «Повість минулих літ» перекладено сучасною російською, українською, багатьма європейськими мовами.

Дата і місце події спірні, ймовірно – 1185 р., іноді фігурують гіпотези про 1186–1187 рр. (але не пізніше, якщо не брати до уваги версію про підробку; сам рукопис датований XVI ст., перше видання 1800 р.); варіанти місця – міста Новгород-Сіверський, Київ тощо.

Авторство «Слова» є дотепер нерозгаданим ребусом для істориків, філологів, аматорів XIX–XXI ст., котрі запропонували десятки імен потенційних авторів поеми. Серед найцікавіших, на нашу думку, є версія про авторство самого Ігоря Святославича (1151–1202; з Ольговичів, новгород-сіверський князь у 1180–1198 рр., чернігівський у 1198–1202 рр.), його дружини Єфросинії Ярославни (?–?; донька галицького князя Ярослава Осмомисла), сина Володимира Ігоревича (1170 – після 1211; путивльський князь до 1198 р., новгород-сіверський у 1198–1206 рр., галицький у 1206–1208, 1210–1211 рр.), шуряка Володимира Ярославича (1151–1199; нелюбий син могутнього батька, вигнанець, згодом галицький князь у 1187–1188, 1189–1199 рр., брат Єфросинії Ярославни, останній Ростиславич на галицькому княжому столі), київського боярина Петра Бориславича (?–?; за Б. Рибаковим – ще й автор «Київського літопису»), великого київського князя Святослава Всеволодовича (бл. 1123–1194; з Ольговичів, у 1164–1180 рр. чернігівський князь, був київським князем у 1174, 1176–1181, 1181–1194 рр., успішно боровся з половцями) чи навіть його доньки – Болеслави (?–?; дружина Володимира Ярославича Галицького), котрогось із інших Ольговичів чи Мономаховичів, невідомого народного співця (чи навіть двох), невідомого вцілілого дружинника князя Ігоря та ін. Проте звертання «братіє» до князів у тексті, так само як і язичницький компонент «Слова», часто виключає з кола потенційних «авторів» представників духівництва і «третього стану» Русі. Л. Гумільов вважав «Слово» твором XIII ст. Окремо слід розглядати гіпотезу, виниклу ще в XIX ст. (М. Каченовський, Л. Леже, у XX ст. – А. Мазон, О. Зимін, К. Трост, Е. Кінан) щодо розгляду «Слова» як підробки XVIII ст. Ця точка зору сьогодні є в цілому маргінальною і більшістю авторів не визнається, хоча спровоковані нею дискусії стали вельми корисними для дослідження цієї пам’ятки.